Президентка Грецької Республіки Катерина Сакелларопулу: “Жодна війна не виграна в довгостроковій перспективі, коли вона настільки відверто порушує не лише міжнародне право, але, перш за все, моральний порядок”

“Під час візиту до охопленої війною України, хоча й короткого, можна стикатися з сутністю таких понять, як патріотизм, хоробрість, співпереживання, стійкість, людяність. Бо під важким, свинцевим небом, яке зустріло нас, серед зруйнованих будівель, обезголовлених статуй, потрощених будинків і, що найгірше, братських могил, серце героїчного народу б’ється грубо й безстрашно. Це відчувається на кожному кроці. Він бачить це в серйозних, але мирних обличчях людей, у сердитому погляді президента Зеленського. Він бачить це в їхніх словах, у їхній стійкості, у впертості, з якою вони продовжують боротьбу, перетворюючи свій біль і страх на період життя.
У гордості, з якою вони сприймають війну у своєму повсякденному житті, не для того, щоб приборкати її – як приборкати неймовірне варварство, розв’язане проти них – не для того, щоб терпіти його – тому що вони терплять – але щоб зберегти його в пам’яті, як трагічний і славетний момент у своїй історії. Вони вшановують його з невимовною пошаною до своїх померлих – кожен клаптик землі, политий кров’ю, стає вівтарем подяки. Вони викривають його у всій його лютості.
На виставці зі світлинами жахливо замучених мирних жителів, розміщеній у церкві святого Андрія у мученицькій Бучі, відчувається, що скорбота стає для українців душевним і духовним піднесенням, національним потрясінням. Біля Стіни пам’яті загиблих бійців 2014 року в Києві він знає, що не буде дня без квітів, тому що ті, хто виживе, вшановуватимуть, навіть якщо довкола падатимуть бомби, цих двадцятилітніх солдатів, які загинули так рано.
На виставці «Україна – розп’яття» відвідувача охоплює тремтіння перед свідченнями війни, обмундируванням, обладунками, листами, особистими речами. А в Національному історичному музеї, де вшановують пам’ять чотирьохсот убієнних дітей з Маріуполя та інших міст України, перед рядами їхніх іграшок, свідків їхньої невиправданої жертви, хвилювання смутку відчувається ще гостріше.
Наша маленька жертва, три ляльки в наших національних костюмах, залишаються там, серед своїх ведмедиків і зайчиків, як безкоштовний подарунок невинності, яка була знищена жорстоким загарбником.
Але ця війна знищує не тільки людей, не тільки знищує інфраструктуру. Вона також брутально нападає на культуру та традиції країни. Сліди від куль російських солдатів біля підніжжя пам’ятника народному поету України Тарасу Шевченку в Бородянці – лише один із прикладів цієї ненависті до чужої культури.
А зблизька — зруйновані будинки, де серед руїн можна виділити розкіш народної елегантності, зруйновані театри, історичні пам’ятки міст.
Але українці впевнені, що відбудують краще, ніж раніше. Вони не просто оптимістично налаштовані на перемогу, вони переконані, що ворог уже переможений.
Тому що вони знають, що жодна війна не виграна в довгостроковій перспективі, коли вона настільки відверто порушує не лише міжнародне право, але, перш за все, моральний порядок.”