В журбі давненько вже мій сміх…
Сміх у журбі та крізь сльози трохи нагадує спиртні напої. Ні, не взагалі! А тільки тоді, коли ті ж горілка чи коньяк тебе «не бере» навіть після дорослих доз.
1 і 2 квітня без гумору ніяк. День сміху та Міжнародний день дитячої книги. Підряд відразу два творчі свята, бо працюю саме у цих світлих і веселих жанрах.
Напередодні з колегами взяли участь у цікавому і не сумному заході в Національному музеї літератури.
А ввечері отримав пречудовий подарунок і підстави для посмішки і не однієї чарки. Взяв у руки щойно видану першу книгу двотомного видання моїх дитячих повістей «Зі швидкістю літа». Але…
Не секрет, мій, і не тільки мій, сміх журба супроводжує ще з весни 2014 року. А кінець березня-початок квітня 2022-го взагалі став трагічним. Якраз ці дні знавіснілі двоногі звірі з кремлівської орди перетворили на пекло для тисяч мирних жителів Маріуполя. Серед них і наші колеги-письменники, яких припхалися «визволяти» здичавілі рашисти.
Дитина Другої світової війни Наталія Харакоз пережила гітлерівську окупацію якраз у Маріуполі. І до останнього свого дня вірила, що зможе витримати й «братську» навалу пуйла. Проте потужні обстріли, відсутність ліків та умови холодного підвалу тощо стали для неї фатальними…
Поет, прозаїк, професор МДУ Богдан Слющинський загинув під час ворожого обстрілу: очевидці свідчать, що уламок боєприпасу влучив у самісіньке його серце…
Колишній підводник, капітан першого рангу Євген Баль помер від побоїв «визволителів». Орки схопили нашого колегу, відвезли до Мангуша, де кілька днів знущалися над чоловіком, який за віком їм навіть не у батьки, а в діди годився!.. На жаль, письменник не витримав цих тортур…
Сумнівною, та все ж втіхою залишається те, що всі згадані колеги поховані у окремих могилах. А ось стосовно інших письменників Маріуполя, то доля більшості з них досі невідома. Ні, таки знаємо, що одну з колег разом із дітьми потвори вивезли до власної території зла і брехні.
Вночі, так іноді буває, сниться, що я ще дошкільня і чогось плачу. Навіть реву. Спросоння мацаю подушку: не мокра? Тоді враз згадую, що я вже давно дорослий, що он 1 квітня, що вийшла моя весела книжка, що нарешті ще є коньяк у пляшці, що неодмінно треба щось написати і не зовсім сумне…
Коротше, у рядках на папері і на людях я вже не нагадую чорну хмару. Посміхаюся. Хоча посмішка ця нерідко нагадує отой коньяк, який не зовсім цілющий. І у ці весняні дні особливо.
На знімку: Маріуполь, 2019 рік.
Павло КУЩ