Золоті ручки моєї бабусі

Моя бабуся Патріча Софія Антонівна народилась у живописному селі Малоянисоль у заможній грецькій родині в 1870 році. Але трапилось лихо: її мати померла при пологах. Виховувала Софію бабуся по батьковій лінії. Батько знову одружився, і в неї з’явилася мачуха Христина. Всі родичі оточували її увагою та турботою. Але вона так і жила з бабусею. Іноді приходила до батьків, у яких народилося ще двоє дітей, бо треба було їм допомагати.

Коли моїй бабусі виповнилося 16 років, її видали заміж за високого, стрункого хлопця багатирської сили Лавчі Івана Миколайовича. Це був перший курешист у селі. Вуличне прізвище його було Джилмауз.

Моя бабуся була невисокого зросту з сіро-блакитними очима.
Разом із дідусем вони побудували великий світлий будинок, у якому були дві спальні, зала, дитяча, кухня з пічкою та грубою, а також ще одна піч (суба), у якій випікали хліб. Головною фігурою у домі була бабуся. Вона все могла робити. І ця тендітна жінка народила 12 дітей. Треба було годувати сім’ю, прибирати, поратися по господарству. Все це я записала зі слів її молодшої доньки Христини, 1924 року народження.

Повоєнний час я вже добре пам’ятаю, бо ми жили разом з дня мого народження і до самої її смерті. Моя бабуся вміла виконувати будь-яку домашню роботу. Без борошна немає життя на селі.

Я пам’ятаю її дивовижні руки, як вони вміло просіювали ціле відро борошна,і перед випічкою їх витримувала. Після випічки хліба в печі запікали ще нарізані смужки гарбуза. Я й зараз дуже її люблю.

Як правило, в суботу чи неділю, коли вся родина була вдома, моя бабуся казала, що на столі в той день будуть чир-чири (чебуреки). Як же я полюбляла накладати фарш на тонко розкатані кружечки й обрізати їх спеціальним колесиком із зубчиками (чагрих)! А смажила їх моя мама Меланія. До чебуреків завжди подавали ар’ян. На тарілці кожен залишав кінчик чебурека, й в цьому був сенс — символізувало віру й здоров’я. Особливо мені подобалось, як моя бабуся вміло і швидко вправлялася з тістом, цьому вона навчила й мене.

Ще люблю золоті руки моєї бабусі за те, що вона дуже любила домашні справи, вона вміла прясти, ткати, в’язати теплі шкарпетки на зиму.
І я все це дуже люблю.

У нашій сім’ї зростала ще моя молодша сестра Віра. Іноді ставалося так, що кожна з нас хотіла чи тісто розкатати на чебуреки, чи локшину нарізати, чи наколотити сметану, щоби вийшло масло.

Дитинство, дитинство… Дякую своїй бабусі за її золоті ручки, що вона все могла, все вміла, й навчила мене всьому тому, що я зберегла.

Свій спогад мого дитинства я хочу відправити на конкурс.
І дуже хотілося б, щоби наша грецька діаспора розкрилася своїми спогадами про своє щасливе грецьке дитинство.

Дякую всім читачам газети “Елліни України”, хто приділив час і прочитав мій нарис “Золоті ручки моєї бабусі”.

Прикладаю світлину.
На ній — моя бабуся в звичній для неї позі.

Анна Антонівна КРОПИВЯНСЬКА,
м. Маріуполь.