Ο Πόντος Ζει!

Скорботну дату 19 травня – день пам’яті геноциду Понтійських греків відзначають греки всього світу. Страшна рана цілого народу не хоче гоїтися. “Я пам’ятаю”. У таких футболках в соціальних мережах фотографуються молоді понтійці сьогодні. І хоча з тих подій минуло вже понад сто років, багато наболілих питаннь так і залишилися невирішеними.

Перше – не змінилася позиція офіційної Туреччини, яка заперечує факт геноциду і звинувачує грецьку сторону в нагнітанні обстановки, «що заважає встановленню доброзичливих відносин між Грецією і Туреччиною». Подібні заяви МЗС Туреччини помітно почастішали.

Другий момент, про який не любить згадувати турецька сторона – насильницький обмін християнського і мусульманського населення між Грецією і Туреччиною назавжди позбавив греків Чорного моря своєї Вітчизни (Греко-турецька конвенція від 30 січня 1923 року).

На переговорах Е. Венізелос, прем’єр-міністр Греції, засудив ідею насильницького обміну і висловив жаль, що це стало необхідним.
Ісмет Іненю, який очолював турецьку делегацію, був категоричний. Через непримиренну турецьку позицію, Фрітьоф Нансен, а потім лорд Керзон, вважали обмін населенням неминучим.
Власіс Агдзідіс, сучасний грецький історик, відзначає символічний збіг обставин: «Підписання протоколу про обмін, «яке був вінцем безпрецедентної гуманітарної катастрофи», відбулося через день після завершення нацистського з’їзду в Мюнхені. На цьому з’їзді Гітлер зажадав скасування Версальських угод. Те, чого вимагав Гітлер, вже зумів досягти в Лозанні «його старий союзник по Першій світовій», Мустафа Кемаль.»

Згідно з цифрами Агзідіса, з 2,2 млн. грецького населення регіону в Грецію прибули 1,5 млн. Інші джерела дають для обміну цифри 1.650.000 греків і 670 тис. мусульман. До цих цифр додаються 950 тис. Греків, які втекли з Туреччини в 1922 році, щоб уникнути різанини. Для Туреччини виграш полягав в тому, що вона забезпечила і юридично, що ніхто з греків, які вижили в малоазійській катастрофі, не повернеться назад. Таким чином, обмін закріпив результати геноциду.
Понтійські греки, які вижили, в результаті насильницького обміну позбулися свого майна, якого у греків було в рази більше, ніж у мусульман. На території Понта все церкви та монастирі були зганьблені, пограбовані і зруйновані. Сьогодні тут немає жодної діючої православної церкви.

Правда, в кінці XX століття, усвідомивши туристичне значення древніх грецьких пам’яток і візантійських храмів, турки обернули деякі з них в музеї. У тому числі монастир Панагія Суміла – національний символ понтійського еллінізму. У 2010 році турецька влада дала згоду на проведення в монастирі першого з 1922 року богослужіння 15 серпня, в день Успіння Пресвятої Богородиці. Вселенський Патріарх Варфоломій очолив одноденну літургію при збігу кількох сотень прочан з Греції, Росії, України, Грузії та інших країн. Однак спостерігається і зворотна тенденція: відреставрований британськими археологами в 1955 році і який діяв в якості музею до 1961 року, кафедральний храм Святої Софії в Трапезунді знову був перетворений на мечеть у 2013 році. Нащадки жертв геноциду і біженців Понта стали туристами в своїх зруйнованих або заселених турками містах і селах.

Якщо десь на Понте ще й звучить грецька мова, то це не порушені геноцидом і насильницьким обміном нечисленні понтійці-мусульмани, навколо Офа (прийняли іслам у XVII столітті), в місті Тонья і 6 навколишніх селах, 6 селах навколо Сурмене. Турецька влада уважно стежить за контактами грецькомовних мусульман Понта з Грецією, як свідчить випадок з турецьким письменником Омером Асаном, греко-понтійського походження (У 2002 році Омер Асан постав перед судом зі звинуваченням, що його книга є «письмовою пропагандою, що закликає до розчленування Туреччини»).
З 2010 року, у міру наближення до 100-річчя пам’яті геноциду, турецька сторона постійно робила провокаційні заяви. Перераховувати їх тут не варто, але минулорічна заява турецького журналіста Абдурахмана Ділпака викликала великий відгук в обох країнах.  У своїй публікаціях турецький колумніст зазначив, що грецького народу, грецької мови або грецької цивілізації не існує. А. Ділпак заявив, що грецька міфологія теж не грецька, а вавилонська і кавказька. «Назва « грек » повністю штучна і є результатом уяви Заходу».

Трохи раніше, у 2014 році, в ході підготовки 5 і 6 грудня в Афінах засідання Вищої Ради зі співробітництва між Грецією і Туреччиною, прем’єр-міністр Туреччини А. Давітоглу офіційно висловив МЗС Греції своє побажання відвідати Фракію.

Вперше турецька офіційна делегація прагнула відвідати регіон Греції з компактним мусульманським населенням. Турецькі політики у вигляді приватних візитів неодноразово відвідували Фракію, але зважитися на офіційний візит не могли. (За аналогією з Україною, всі ми пам’ятаємо, чим закінчилися приватні візити представників Росії, в особі колишнього мера Москви Лужкова, лідера ЛДПР В. Жириновського та інших в Крим).
В сучасних відносинах Греції і Туреччини, крім історичного неприйняття, є ще два великі невирішені конфлікти, протистояння в Егейському морі і Кіпрське питання. Греко-турецькі відносини то зближуються, і тоді ЗМІ Греції рясніють викривальними заголовками на адресу грецького уряду, то знову вступають в стадію загострення. Наприклад, з січня 2017 р відносини знову загострилися.

Слід зазначити, що між двома країнами існують досить гострі питання, такі, як територіальні води в Егейському морі, питання Кіпру, статус турок в Західній Фракії і греків в Стамбулі, а також статус грецького патріархату Фанар.
Останнє дуже образлива обставина – питання визнання факту геноциду в самій Греції. Так, офіційно Парламент Греції проголосував за день пам’яті 19 травня в 1994 році. Але як ставитися до того, як поводяться багато грецьких політиків, які заявляли у 2016 році, що геноциду не було, а були «всього лише, етнічні чистки»? Як ставитися до того, що всепонтійскі організації в Греції ΠΟΠΣ і ПОЕ  до сих пір не змогли домовитися про спільні заходи?  Немає відповіді.
Нащадків понтійських греків, які врятувалися в цій м’ясорубці, розкидало по всьому світу, більшість з них історично виявилися на територіях колишнього СРСР. З тих гірких подій чотири мільйони понтійських греків пізнають один одного за кількома фразами, своєрідним паролем. Вони продовжують іменувати себе ромеос (ρομέος) і пам’ятають, з яких міст і містечок Малої Азії врятувалися їх предки. Хтось із Керасунд, хтось із Сурма, хтось – із Змірни або Аргіропуроса. Неважливо, звідки конкретно – вони всі свої, теметері (τεμέτεροι), як кажуть понтійці, і це братерське єднання людей, які пройшли через страшне випробування – найголовніше у понтійському русі сьогодні.

Єлизавета Кузьмінська-Поліхроніді,
м.Одеса.