Українці в Греції: 20 років на чужині

На фото Галина Маслюк

Ми зустрілися у маленькій затишній кав’ярні у центрі Афін. Замовили «еллініко» — каву по-грецьки та переглянулися поглядами при знайомстві: Галина Маслюк, голова Асоціації української діаспори у Греції та філо-українців-греків «Українсько-грецька думка», та Ганна Павлюк, директор української недільної школи.

«Моє знайомство з Грецією розпочалося з одруження з греком, — розказує п. Галина, колоритна ефектна жінка, котра очолює у Світовому конґресі українців одну зі знакових комісій і з 1990-х займається українцями у Греції. — Років зо п’ять не могла тут адаптуватися. Поверталася до рідного Львова, їздила туди-сюди, не могла прийняти того, що маю жити тут. 1994 року стала працювати у російськомовній газеті «Омонія», а в цей час уже стали приїздити люди з України на роботу. Так починалася трудова міґрація українців у Грецію, орієнтовно з 1993-го. А до того часу українців у Греції було кілька десятків, здебільшого дружини греків. Бачилися ми дуже рідко, не було жодних спільнот. Зустрічалися, щоб погомоніти, поїсти вареників, обговорити свої клопоти. Греція була для України зовсім новою, чужою. А після розвалу СРСР почали репатріюватися українські греки, а «під шумок» — українці зі західної та центральної України вирушили з ними на роботу. 1995 року до нас у редакцію «Омонії» зайшов Дмитро, студент, котрий приїхав за міждержавним обміном студентів. Ми вирішили зробити з ним у цій російськомовній газеті сторінку українською. Газета була незалежною, власником був грек, котрий колись учився у Радянському Союзі і вирішив видавати газету російською для російськомовних, котрі приїхали з пострадянського простору. Багато з них приходили до редакції, приносили свої вірші, почувалися дуже знедоленими. Українські міґранти перебували у Греції нелегалами, бо перша хвиля легалізації розпочалася лише 1997-го. Якщо ж хапали на вулиці нелегала, відразу ж депортували. Були страх, біль, відчуття знедолення та пригнічення. У той час грецька поліція проводила зачистки від нелегалів. Наприклад, прийшли на площу, накрили всіх. Люди боялися ходити вулицями вільно та шукали можливості поспілкуватися з кимось рідною мовою. Не вмовкали дзвінки у редакцію до мене зі запитаннями про все, що їх турбує. І було не до жартів, бо люди не витримували, доходило й до самогубств. Дівчат, котрі приїздили з України, продавали для роботи у борделях, звідти втекти вони не могли. Репутація України й українців через це була дуже поганою. А в Україну летіли труни з дівчатами. Консул, молодий і надзвичайно ерудований чоловік із України, за шість років перебування на посаді посивів на наших очах».
Очі п. Галі наповнюються слізьми, я боюся перебивати, відчутно, що тодішня атмосфера в усіх перед очима,
«Газета «Омонія», в якій я працювала, не була російською чи проросійською, — продовжує вона. — Вона була російськомовною, але орієнтованою на греків, котрі приїхали сюди і не знають іншою мови, крім російської. Коли ми з Дмитром 1995 року створили українську сторінку, у нас за півроку стало більше читачів, ніж у всієї газети., що українці є дуже активними. Сторінка у газеті отримала назву «Вітер із України» — завдяки однойменній поезії Людмили Мількевич. Ця сторінка проіснувала до 1997-го, а потім я пішла звідти та створила свою газету «Вісник-Анґеліафорос», тобто бог Гермес, який несе вістку з вогнем. Вона виходила що два тижні та проіснував два з половиною роки. У нас був такий період, коли ми по три-чотири дні не спали, бо робили газету. Починали діяльність із грекинею, моєю подругою, прихильною до українців і до нашої культури. Було дуже багато дзвінків і візитів українців. Були навіть такі, хто телефонували, щоб просто почути українську мову».
«Подібно й я їхала на роботу, — долучається до розмови п. Ганна. — Сказали мати 300 USD, які при перетині кордону треба буде показати. В автобусі водії ті гроші з людей зібрали й я залишилася з одним карбованцем. Мали три ночі, заброньовані у готелі, а далі треба було шукати роботу. Мені запропонували працю на острові Еввія. Дістатися туди бракує коштів. Запропонували, якщо не маю грошей, залишити свої документи, паспорт, що я і зробила. Мене посадили в автобус і повезли. Працювала два тижні і попросила свою господиню — лежачу бабцю-грекиню — заплатити за мене, щоб могла повернути паспорт. Дяка Богу, документ зберегли і мені його віддали, бо фірма, яка перевозила українок для роботи, везла гроші в Україну, які люди передали додому. У Болгарії цей автобус нібито пограбували й усіх грошей не стало. Відтак фірма закрилася. Спершу перебувала нелегально, а 2001 року почали робити документи і мене легалізували. З родичів бабусі ніхто турбуватися за неї не хотів, тому я не мала можливості кудись відлучатися. Але дівчата-українки приходили до мене. Варили борщі, пекли пампушки, нас було шестеро. Дівчата розповідали про те, що творили з нашими жінками, котрі потрапляли у рабство. Які були звірства! Здається, навіть звірі такого не роблять, як поводилися тоді з українками».

«Був один випадок, — згадує п. Галина, — коли у жінки, котра приїхала на роботу, забрали гроші та документи, відправили працювати у таке місце, де вона морально не витримувала. Вона зателефонувала до нашої редакції і благає відправити її додому в Україну. Я додзвонилася до власника фірми, де фона працювала, але той категорично не хотів слухати, бо зрозуміло, що має з того зиск. Пішли погрози, я у відповідь також стала погрожувати, що заявлю на нього в поліцію. Перемовини тривали впродовж двох тижнів, поки нарешті він не погодився відправити цю жінку автобусом додому. Не повірите, у той самий день, коли він мені телефонував, що згоден, ця жінка наклала на себе руки. Не витримала, не дочекалася».

«А я дітей залишила вдома віком дев’яти та десяти років, — каже п. Ганна, — мусіла так зробити, бо треба було віддавати борги. Гроші треба було повернути, бо погрожували. І хоч ми їздили до Польщі тоді, крутилися, як тоді казали, збирали, щоб віддати, але не вистачало. А коли я ті гроші відпрацювала, повернулася в Україну і сказала, що більше тої Греції не хочу бачити. Приїхала додому, а там — треба хату добудовувати, дітей на ноги ставити. Поїхала ще раз. Не можу сказати, що мені було дуже важко в Україні, бо була завучем школи, мала зарплату, але фінансова проблема вмент накрила і треба було її негайно вирішувати».
«Були випадки, коли українки потрапляли до греків, котрі з них знущалися, — править далі п. Галина. — Знали, що людина нелегально перебуває у Греції, і шантажували, що не дадуть зарплати, здадуть у поліцію. Було так, що й не лише страшили, а й так робили. Була жінка-доцент зі Львова, котра приїхала працювати і зізналася, що відважилася на такий відчайдушний крок, коли до неї прийшов чотирирічний онук і потай від батьків на кухні спитав: «Бабцю, маєш шматочок хліба?». Але незадовго жінка повернулася назад, не витримувала такої важкої моральної наруги».

Наша розмова затягнулася. Зі слізьми на очах, зі спогадами, від яких було і моторошно, і сироти йшли по тілу. Пані Галина і пані Ганна згадували історії знайомих дівчат із України, котрі приїхали до Греції з болем, з бажанням нового життя, з мрією допомогти рідним і дітям в Україні.
За майже 25 років історії українців у Греції ситуація змінилася надзвичайно. Зараз в Афінах є церква, у якій щодня мають можливість молитися та знайти розраду українські греко-католики, є недільні школи, в яких навчаються і чують рідну мову діти українців, відновив своє існування, правда, у вигляді річного альманаху «Вісник-Анґеліафорос», випускають щомісячний вісник греко-католицької парафії «Гілка калини», є спільноти, в яких українці вирішують свої проблеми та потреби, є багато досягнень українців, котрі тримаються разом у Греції, відвойовуючи своє людське право зберігати рідні мову, культуру, історію, релігію, віру батьків і нації.

Ірина Кушинська

Джерело: http://meest-online.com/diaspora/europe-diaspora/ukrajintsi-v-hretsiji-20-rokiv-na-chuzhyni/