Я народилася грекинею

Дорогі друзі! Пропонуємо Вашій увазі уривки із книги Меліни Меркурі «Я народилася грекинею». Її біографічні спогади розкривають не тільки світ «останньої грецької богині», як назвали М.Меркурі сучасники, але й саму Грецію, її чарівну красу та ментальність греків. Щоб краще зрозуміти цінність даної книги, варто ознайомитись із передмовою до неї, автором якої є Василіс Пападопулос, екс-Посол Греції в Україні:

— З Меліною я познайомився з перших днів своєї роботи в Міністерстві закордонних справ Греції. Дві речі справили на мене враження з першої миті. Перше — це щирість її характеру, що виявлялася в широкій усмішці та здатності відразу усувати відстань між нею та співрозмовником і зачаровувати його. Друге — це неперевершена особиста променистість, яка панувала всюди, де б вона не перебувала, затьмарюючи всіх інших: митців, політиків, президентів, прем’єр-міністрів.

Президенти хотіли познайомитися з нею особисто. Меліна була живим міфом, символом сучасної Греції, однак не відстороненим. Навпаки, була людиною, сповненою жвавості й енергії, справжньою знаменитістю, поруч з якою кожен відчував неймовірний затишок.

Небагато є греків, яких усі знають по імені. Меліна, безумовно, є однією з цих небагатьох. У Греції, коли кажемо Меліна, маємо на увазі Меліну Меркурі, без сумніву, без вагання, автоматично. Також небагато є греків сучасної Греції, які спромоглися на такому рівні вийти за межі своєї країни і стати відомими в цілому світі. І не лише якійсь певній спільноті чи категорії людей, але усім, незалежно від соціального прошарку чи рівня освіти. З мого закордонного досвіду можу сказати, що Меліна разом з Онассісом і Марією Каллас належить, без сумніву, до тієї привілейованої трійки греків, яка створила навколо себе всесвітній міф. На противагу Онассісу й Каллас, які прожили велику, якщо не більшу, частину свого життя за кордоном, Меліна, за винятком періоду диктатури, народилася і прожила всі свої роки у Греції. І в очах усього світу вона ототожнювалася з сучасною Грецією як ніхто інший. Про це свідчить і назва її книги «Я народилася грекинею». Тому ці слова самі могли б бути найкоротшою і разом з тим найповнішою її біографією.

Переклад біографії Меліни Меркурі українською мовою заповнить прогалину в країні, яка знає і любить Грецію, в країні, з якою здавна нас поєднують глибокі дружні стосунки. Я насправді вдячний усім, хто ініціював і здійснив переклад та видання цієї книги.

Я народилася грекинею

Меліна Меркурі

***

Народитися греком — означає страждати від химерного прокляття. Для величезної кількості людей це означає, що саме ти спорудив Ак­рополь, що саме ти сотворив Дельфи, театр та поро­див ідею демократії. А насправді, ти — сіромаха, чи­мало твоїх родичів не вміють читати, і тільки-но ти починав смакувати демократію та незалежність, їх відразу в тебе викрадали чужоземні заступники та їхні грецькі прислужники.

Обурливо усвідомлювати, як погано світ знає істо­рію Греції. Більшість розмовляє з тобою так, ніби Перикл помер тільки вчора, а Есхіл досі пише п’єси для театру. Якщо ж випадково зустрінеш когось, хто знає, що в 1821 році, після чотирьохсотлітнього ту­рецького ярма, греки повстали проти своїх поневолю­вачів, то найвірогідніше, ним буде англієць. І це тільки тому, що лорд Байрон, побувавши у Греції, воював на нашому боці та написав про нас гарні поеми.

Після шести років страшної боротьби турок ка­пітулював, а Греція стала вільною. Вільною? Так би мовити. Саме тоді було складено план, який існує до нині. План протекторату. Від початку нашої бороть­би Франція та Англія були переконані, що Греція могла потрапити до рук царя, бо росіяни і греки спо­відують одну релігію. Тому вони разом і вирішили, що найкращим способом боротьби з росіянами стане об’єднання з ними. І тепер нас боронили три сили. Вони стиснули нас покровительськими обіймами, од­ночасно пильно стежачи одна за одною.

***

Не могла повірити, що він прихильник жахливого кліше «Існують жінки двох видів: дру­жини та коханки. Дружини відповідальні й гідно поводяться, коханки — ні. Дружина, яка має ко­ханця, — повія, а чоловік за своєю природою полі­гамний і може мати скільки забажає коханок і т. ін.». З тим, що я називала боязкою відвертістю, Пірос міг сказати жінці: «Я тебе кохаю. Стань моєю ко­ханкою, але попереджаю, що незважаючи на свою любов, нехтуватиму трохи тобою, бо ти — коханка». Як це обурювало!

Але після піврічного опору я здалася. Він ставав непохитнішим від того, наскільки непохитною ви­явилась я. Кохали одне одного сім років. Сім чудо­вих років, сповнених розваг. Пірос — вродливий, а краса тіла для греків — важлива річ. Добре пасувала до сонця. Грецьке ідолопоклонство, яке вижило під століттями християнства, виявлялось у Піроса в його бажанні жити, в його оптимізмі, в його почуттях. Це були дари, якими він обдарував мене.

***

Серед усіх країн, представлених у Каннах, Греція єдина не влаштувала урочистого прийому. Ніхто не міг нам пояснити чому, — навіть Елені Влаху, тодішня влас­ниця найбільших газет у Греції, яка приїхала на кіно­фестиваль побачитися з нами. Представники «United Artists» — розчаровані. Такі презентації забезпечували популярність і фотографії в газетах. Жюлі запитав їх, чи вони продовжують вірити у фільм. Відповіли: «Так».

Тоді Жюлі сказав:

—     Дайте мені гроші. Багато. Я хочу привезти з Афін ансамбль народних інструментів, танцюристів, де­коратора та ще шістьох осіб. Ми влаштуємо свій влас­ний прийом. Нічого традиційного і помпезного. Зроби­мо таку вечірку, подібну якій ще не бачили в Каннах.

Представники кінокомпанії мовили: «Гаразд». Ми відразу зателефонували в Афіни моєму братові Спіросові.

—      Хочемо великий оркестр народних інстру­ментів, танцюристів, пана Мораліса й шістьох найжвавіших греків, яких знайдеш у тавернах. Показ фільму відбудеться за два дні. Це увесь час, що маєш у своєму розпорядженні.

—    За два дні?Неможливо! Але ви їх матимете!— запевнив Спірос.

Показ «Ніколи в неділю» пройшов чудово. Сміялися протягом усього фільму. Зал аплодував у ритм музики. Аплодисменти були такими бурхливими, що захопили й мене.

Я теж зааплодувала. На щастя, мене ніхто не побачив.

І ми влаштували вечірку! Говоритиму стримано про фільм, про мою акторську гру, про що завгодно, але не про цю вечірку.

Це щось казкове!

Прийшло сімсот людей і всі божеволіли.

Спірос — на рівні.

Оркестр — вражаючий, танцюристи — нестримні. Холодну залу «Амбасадору» Мораліс перетворив у грецьку таверну. «Живчики», яких ми назвали «творцями настрою», заохотили все товариство співати й танцювати. Вони били склянки й тарілки а-ля по-грецьки.

Запрошені робили це вслід за ними. Повно битого скла, але звук бузукі, якого вони ніколи ще не чули, зводив гостей з розуму. Не мало значення, що вони не знають грецьких танців.

Неможливо було залишатися байдужим. Пан Фавр-ле-Бре, організатор фестивалю, стояв з відкритим ротом і дивився, як сімсот чоловіків у чорних краватках, знаменитостей у вечірніх туалетах, офіцерів, дипломатів підстрибували у танці серед океану битого скла у ритм музики.

Представники «United Artists» — у захваті. Репортажі та фотографії з вечірки опублікували газети всього світу.

Фільм стартував гучно!

***

Але найбільше я думала про Грецію. Намагалася проаналізувати причину любові до цієї країни. Те, що я там народилася? Її краса? Мої дитячі роки? Мій дідусь? Мої друзі? Мене називали «професійною грекинею» і мене це не ображало. Покликана працювати ніби неофіційним послом грецького туризму. Просто була комерційним агентом, який подорожував з країни в країну і розповідав людям, що вони не жили, якщо не бачили Грецію. Ця робота робила мене щасливою. Фільм «Ніколи в неділю» означав міжнародний успіх. Він зробив мені ім’я. Я була номінована на п’ять «Оскарів», але найбільше задоволення отримала від того, що певною мірою й завдяки мені сотні тисяч людей приїздили відвідати Грецію. Що таке любов до Батьківщини? Зазвичай, такі слова, як патріот, патріотизм, національний прапор, національний гімн змушують мене незатишно почуватися. Це поняття, яким я не довіряю. А стосовно Греції всі ці речі мене хвилюють.

Жюлі працював над проектом фільму, де головною дійовою особою виступав Сократ. Ми багато читали про епоху Перикла. За короткий час я зрозуміла, що Перикл зовсім не був ідеальним демократом. Не мала сумнівів щодо його значного внеску, але фільм висвітлював також його як нещадного імперіаліста. Запитувала саму себе, чи Греція дозволить зйомки такого фільму. Жюлі засміявся і сказав, що така цензура прямо протилежна значенню самої демократії, що Перикл займався розбоями та грабунками й спалив кілька сіл, але дозволив творити Аристофанові. Нещасна Греція! Вона створила ідею демократії, проте ніколи не могла згідно з нею жити. Вона завжди приречена на невдачі? Чи ми можемо сказати так само, як сказав Бернард Шоу про християнство, коли зауважив, що ніхто не може сказати, що християнство є невдачею, бо воно ніколи не випробовувалося?

***

Не знаю, коли знову побачу Грецію. Не знаю, скільки ще витримаю. З плином часу відчуваю, як в мені росте мікроб капітуляції. Мабуть, лише греки зрозуміють, що я маю на увазі, коли кажу, що вигнання особливо важке у період повного місяця. Тоді я вибухаю. Ніде немає нічого подібного до Афін, Дельфів і будь-якого села або острова Греції під повним місяцем. Тоді я хочу закричати разом з іншими прихильниками диявола, але кричатиму одне: «Хочу додому!». І хочу сісти на перший літак до Афін або сказати комусь, хто бажає мене почути, що вибачаюся перед хунтою, що не витримую більше вигнання, що прийму приниження або тюрму, якщо знадобиться, тільки прошу дозволити в’їзд до Греції. Потім думаю, що мені, звісно, дозволили б повернутися і нічого б не зробили, що мене б використали, аби продемонструвати їх великодушність, і зціплюю зуби, і знаходжу полегшення, вигадуючи нові лайливі слова на адресу «чорних полковників».

***

Я дізналася, що мали на увазі, коли говорили про дві Америки. Є Пентагон — Американський Державний Департамент, який підтримує Кі у В’єтнамі та Пападопулосів у Греції, і є велика кількість американців, у яких ця політика викликає гнів та нерозуміння. Люди підходили до мене на вулицях і запитували, чим вони можуть допомогти. Я завжди любитиму того красивого таксиста, який різко зупинив таксі, незважаючи на клаксони, протестуючи проти затримки руху, перебіг через вулицю, щоб потиснути мені руку й сказати: «Завдай їм жару, Меліно!».

Почала отримувати різні листи. Вони надходили з усіх штатів Америки. У них завжди одне запитання: «Чим я можу допомогти?», та у деяких випадках, у конверті — одна або п’ятидоларова банкнота: «Будь ласка, простежте, щоб дійшло до сімей ув’язнених».

Я погодилася читати лекції в університетах та гімназіях. Це був, напевне, найбільш вражаючий мій досвід у боротьбі проти полковників. Розум американської молоді мене вразив. Вони не насміхалися. Хотіли ясних, конкретних відповідей. Не сприймали половинчатості та недомовок. Прагнули знати суть справи. Вони були дуже добре поінформовані. Коли я чую людей, які б’ють у дзвони стосовно загрози майбутнього занепаду американської культури, то сміюся. І якщо я вірю у майбутнє абсолютно нового світу, причина цього в тому, що я зустрілася й познайомилася з молоддю Сполучених Штатів.

Ніколи не наважувалася з’явитися перед ними без належної підготовки. Те саме стосується й моїх виступів на телебаченні. Сила цього засобу інформації вражаюча. Люди повторюють фразу, яку я, можливо, сказала кілька років тому. Я справді вірю, що, якби добрі та злі уми будь-якої країни могли захопити телемережі на два тижні, вони б змінили образ народу.

***

—       Пані Меркурі, пан Паттакос, міністр внутрішніх справ Греції, оголосив Вас ворогом наро­ду. Він говорить, що ви завдали моральної та еконо­мічної шкоди країні. Ваше майно буде конфіскова­но, а Вас позбавлять грецького громадянства.

На хвилину мені відняло мову.

—     Яке ваше ставлення до цього?

Я намагалася знайти потрібні слова.

—     Пані Меркурі, пан Паттакос проголосив Вас не грекинею. Як ви до цього ставитеся?

Слова зірвалися з моїх уст:

—     Я народилася грекинею і помру грекинею. Пан Паттакос народився фашистом і помре фашистом.

Знадобився час, щоб втамувати гнів. Я покляла­ся боротися з ними до смерті. Потім мене охопив страх. Я згадала труп Мандилараса, який викинуло на пустельне узбережжя після того, як владу захо­пила хунта. Мандиларас був адвокатом Андреаса Папандреу, який багато зробив для викриття обману керівників «Щита». За це він заплатив своїм жит­тям. А якщо вони вирішили вбити мене? Яка країна вступиться за мене? Тепер я не належала до жодної з них. Хто я така? Одна, у чужій країні, без паспорта. Чи може мене вигнати Державний Департамент США? Коли здолала свої божевільні страхи, то не відчувала вже нічого, крім суму.

…І несподівано зрозуміла, що полковники по­милилися. Їм погрожували, їх осміювали звідусіль. Мій коментар «Я народилася грекинею і помру гре­кинею» цитували скрізь. За два дні у крамницях Нью-Йорка вже продавалися значки зі слоганом «Меліна — грекиня». Оріана Фаллачі написала стат­тю на кілька сторінок у «Look» про мене та про нашу боротьбу. Її зачитали у Конґресі. Тільки тоді я зрозу­міла, що ми могли переконати Конґрес та сенаторів заснувати комітет з грецького питання. Ірині Паппа, наша чудова трагедійна акторка, перебувала у Римі. Там вона організувала прес-конференцію, на якій засудила викрадення мого громадянства. Телеграми та листи надходили величезними мішками, спонукаючи мене продовжувати боротьбу проти хунти, — з Європи, Південної Америки, Австралії та Японії. Звідусіль! Пан Паттакос вклав мені до рук зброю проти нього.

…Робота у таємній поліції робить вухо чутливим органом. Хоча полковники — люди обмежені та безсердечні, але вуха мали великі. Звісно, найулюбленішим їхнім звуком був скрегіт танків на вулицях міст. Вони знають їх вплив. Знають також, які звуки добре заглушують крики арештантів під час тортур. Чимало з тих, хто давав свідчення у Комітеті з прав людини Ради Європи, розповідали, як заводили мотор мотоцикла, щоб перекрити крики тих, з кого знущалися на терасі будинку охранки. І вухо хунти виявилося дуже чутливим до музики Мікіса Теодоракіса. Чутливим з медичної точки зору: алергічно. Хунта заборонила грецькому народові купувати, виконувати або слухати будь-який твір Мікіса. Порушників арештовуватимуть. Треба бути греком або жити у Греції, аби зрозуміти, що означає ця заборона. Я не пригадую дня у Греції, коли б не чула музику Мікіса по радіо, у театрі, кіно, таверні або з платівки з відкритого вікна чи від хлопця, який насвистував мелодію на ходу. Його музика стала частиною нашого щоденного життя. Алергію полковників можна зрозуміти. Музика Мікіса до «Алексиса Зорбаса» якнайточніше відповідала характеру Казандзакіса. Зорбас — це передусім вільна душа. Полювання за щастям та свободою — стиль його життя. Свобода та щастя не мають місця у фашистській державі. Сповнена напруги музика для чудового вірша Ріцоса «Еллінізм» мала змусити полковників почуватися кепсько. Це клятва у тому, що тирани не втримаються довго на грецькій землі. Так, вони оголосили поза законом Мікіса разом з Рицосом та Казандзакісом.

***

Ми засудили німецький народ, тому що він дозволив піднятися фашизму. Чи варто нам засудити самих себе, які допустили встановлення фашистського уряду у Греції? Чи не природно мати уряд, якого ми варті? Останнє опитування: хто більше винен, експлуататор чи ті, кого експлуатують? Ті, хто керують за допомогою терору, чи ті, кого тероризують? Хто більше завинив перед Богом? Ті, хто запустив газ у газові камери, чи ті, хто йшов без спротиву в ці камери? Я знаю всі типові відповіді. Гнобителі мають зброю і танки. У їхніх руках техніка та мас-медіа. Але будьмо відверті. Хто піднімає їхню зброю, хто скеровує їхні танки? Ми. Ми співпрацюємо з ворогом, працюємо на нього, створюємо його багатство. Ми віддаємо своїх дітей для воєн, які він веде. Ми дозволяємо йому роз’єднувати нас, паралізувати наш дух, купувати наші душі за холодильники й телевізори. Правда неминуча. Є меншість і більшість. Незважаючи на їхні техніку та зброю, ми набагато сильніші, однак дозволяємо їм нас залякувати. Ми ховаємося за словами «треба жити», хоча насправді це означає «треба жити вбого».

Але все-таки я оптимістка. Тому що в усьому світі піднімається молодь. Вони відважніші, ніж ми. І мудріші. Вони не продаються і готові до боротьби.

***