Чому ми святкуємо Різдво не як усі?

Світові релігії розглядають буття у форматі вічності та безконечності простору. Водночас вони надто зосереджені на ідеї встановити конкретний момент, коли відбулася або має відбутись певна подія. Так нещодавно іронічно зауважив один з авторів американського часопису The Economist. Йдеться і про суперечки у християнстві щодо дати святкування Різдва Христового та Великодня. В одних Церквах — це 25 грудня, в інших, зокрема Православній Церкві України (ПЦУ) та Українській Греко-Католицькій Церкві (УГКЦ) — 7 січня

Об’єктивні підстави

На Нікейському соборі 325 року християнська Церква пов’язала свій річний цикл свят із календарем, який запровадив ще Юлій Цезар з 1 січня 45 року до Різдва Христового. А Великдень й узгоджені з ним пости та рухомі свята мали співвідноситися з місячно-сонячним календарем. Віряни повинні були святкувати Великдень у неділю після першої місячної повні, що настає за весняним рівноденням 21 березня. Важливо — ця дата не повинна була збігатися з днем або бути раніше від дня, коли Пасху відзначають євреї.

Із плином століть календарний час весняного рівнодення перестав збігатися з дійсним. У другій половині XVI століття ця різниця становила вже 10 днів. Щоб виправити неточність, 1582 року папа Григорій ХІІІ у спеціальній буллі Inter gravissimas — “Поміж найважливіших” — оголосив про запровадження нового календаря.

Відтоді його називають григоріанським або новим стилем. Натомість юліанський календар — старим.

“Ця реформа в основі мала вповні консервативний характер і опиралася на вповні об’єктивних, астрономічних підставах”, — писав Михайло Грушевський.

Протягом наступних десятиліть новий календар впровадила більшість католицьких країн. Натомість православні противилися. Вже наступного року відбувся їхній Собор у Константинополі, який хоч і визнав неправильність у старому календарі, але і вказав на недоліки нового.

Наприклад, Пасху могли святкувати одночасно з євреями. Константинопольський патріарх Єремія наказав духовенству та вірним не визнавати папської реформи.

Замах на традицію

Ще наприкінці 1582-го польський король Стефан Баторій видав універсал, у якому зобов’язав усіх підданих використовувати папський календар у датуванні. Русини-українці поставилися до цього негативно. Силові методи не мали успіху й після укладення Берестейської унії. Українська Греко-Католицька Церква зберегла східний обряд і чергування свят за старим стилем.

У державних установах Речі Посполитої новий стиль впровадили доволі оперативно. Перші відомі документи, датовані за григоріанським календарем, належать до 1582—1583 років. Виняток становило козацтво. Гетьманська канцелярія і Запорозька Січ у внутрішньому діловодстві зберігали юліанський календар аж до другої половини XVII століття. Проте листи старшини, адресовані королям, князям, шляхті та в Угорщину вже датували переважно по-новому.

На західноукраїнських землях співіснування двох систем було проблемою не лише релігійною, а й економічною. Раніше більшість свят двох обрядів збігалися. Тепер вони припадали на різні дати, отже, суттєво збільшилася кількість неробочих днів.

Після приєднання Галичини до Австрії 1772 року церковний календар став одним зі стрижневих елементів у конструюванні національної ідентичності галицьких українців. Для селян він був універсальним часовим орієнтиром. Спроби впровадити новий стиль ці люди розуміли як замах на їхні традиційні свята, а отже, і на звичний уклад життя. Адміністрація неодноразово вимагала від греко-католицьких ієрархів здійснити календарну реформу — марно.

Підо впливом модернізації відбулися зміни у ставленні до цього питання. Святкування за старим стилем утруднювало адаптацію у містах, спричиняло асиміляцію українців у польське середовище. Ідея змінити календар здобувала все більше прихильників серед духовної та світської інтелігенції.

Невдала спроба Хомишина

Року 1916 на григоріанський календар перейшли Болгарія та Сербія. Тоді ж його разом із латинською абеткою силою впровадили у трьох греко-католицьких єпархіях Закарпаття. Нововведення діяло тільки три роки. Цього вистачило, щоб частина місцевих українців перейшла у православну віру.

Того ж таки 1916-го станіславівський владика Григорій Хомишин змінив календар у своїй єпархії. Зробив це без погодження з митрополитом — Андрея Шептицького росіяни депортували до Києва. Пояснював свій вчинок як виключно церковну справу. Але в умовах війни ця акція набула виразного політичного забарвлення. Йшлося про вибір українців між двома воюючими імперіями — Австро-Угорською та Російською.

Проте політики вважали другий календар одним із чинників адміністративного поділу Галичини на українську та польську. Серед тих, хто особисто намагався переконати єпископа в помилковості таких змін, був і нотар Галича Лев Гузар — дід майбутнього блаженнішого патріарха Любомира Гузара. Жодна інша єпархія не підтримала реформи. Через 2 роки єпископ Григорій Хомишин скасував своє рішення.

На початку 1930-х календарне питання стало соціальним. Греко-католики становили меншість у великих містах. Їхні свята не були такими урочистими, як римо-католицькі. Українські кооперативні заклади не працювали ні у свої свята, ні в польські — під загрозою покарання. А отже, зазнавали збитків. Проте українці й далі дотримувались старого стилю як своєрідного гаранта збереження своєї ідентичності.

Під примусом ГПУ

У Російській імперії старого стилю у церковному та державному житті (окрім Царства Польського та Великого князівства Фінляндського) дотримувались аж до 1918-го. Впровадити новий стиль закликали Петербурзька академія наук, Міжнародний статистичний конгрес, Російське астрономічне товариство. Свої варіанти нового календаря пропонували математики Йоган Медлер і Сергій Глазенап.

У ХХ столітті різниця між двома календарями становила вже 13 днів. Року 1902 Священний синод РПЦ погодився впровадити новий стиль у цивільне життя, без зміни Пасхалії та пересунення церковних свят. Московський собор 1917-го визнав необхідність змінити календар “за узгодженим рішенням всіх патріархів”. Наступного року календарну реформу провели більшовики. Тоді РПЦ відмовилася впроваджувати новий стиль. Скористалися положеннями Декрету про відокремлення Церкви від держави.

“Закон про запровадження нового стилю” ухвалила Українська Центральна Рада. Водночас на території УНР ввели середньо-європейський час. Про зміну церковного календаря не йшлося.

Підо впливом цивільної влади календарну реформу досить оперативно здійснили православні церкви Фінляндії, Латвії та Литви. Однак впровадити григоріанський календар у життя православного світу виявилось досить проблематично.

10 травня 1923 року з ініціативи Вселенського патріарха Мелетія ІV у Константинополі відбувся конгрес. У ньому взяли участь представники грецької, російської, румунської та сербської православних Церков. У цих державах вже було запроваджено новий стиль. Вирішено від 1 жовтня узгодити з ним календар свят. Щоб не приймати григоріанського календаря, ввели так званий новоюліанський. Усі нерухомі свята — Різдво, Водохреще, Стрітення відзначали одночасно з католиками. Натомість Великдень та свята пасхального циклу — далі за старим стилем. Восени реформу благословив російський патріарх Тихон. Однак більшість священиків продовжувала дотримуватися старого стилю.

В Україні відправляти богослужіння згідно з новим стилем примушували органи ГПУ. На це погодилися тільки представники так званої оновленської Церкви.

Поверненці

Року 1924 новий стиль впроваджено в Румунії. Його були змушені дотримуватись українці Буковини, які переважно не підтримували новацій. Хоча йшлося тільки про нерухомі свята. Відзначати Великдень за новим стилем почали тільки через 5 років.

Навесні 1924 року таке саме рішення ухвалив Собор єпископів Православної митрополії в Польщі. Нововведення мало почати діяти восени. Багато православних українців не прийняли реформи і перестали ходити до церкви, коли правили за новим стилем. Довелося йти на поступки. Вже влітку Собор єпископів у Почаївській Успенській лаврі благословив святкування за старим стилем “великих і місцевошанованих свят” у місцевостях, де цього домагалися віряни. При цьому не скасовував нового стилю для тих, хто святкував з обов’язку службового становища — урядовців, робітників, учнів, військових. Тож вийшло так, що ієрархи вели свята за одним календарем, а віряни та нижче духовенство — за старим.

Новий стиль частково впровадили українські греко-католики діаспори. Тутешні парохії мали право ставити це питання на голосування. Його підсумок мав підтвердити єпископ. Проте від 1960-х у Чикаго, Клівленді та Філадельфії виникли так звані традиційні парафії. У них повністю зберігалися східний обряд, юліанський календар та українська мова богослужінь.

У середині 1970-х зміни провели в окремих українських парафіях Польщі. У Варшаві за григоріанським календарем святкували православна та греко-католицька парафії. Втім нещодавно остання повернулася до відправлення богослужінь за старим стилем. Основна причина — наплив трудових мігрантів з України. У країні проводили опитування серед місцевої української діаспори. Думки розділилися. Однак стереотипне твердження, що головно змін прагне молодь, а старше покоління — проти, не підтвердилося. Навпаки, виявилось, що саме старші люди більше воліють перейти на новий стиль.

Чекаючи 2100 року?

Наприкінці 2015 року секретар Ради національної безпеки та оборони України Олександр Турчинов хотів розглянути це питання на Раді християнських Церков України. Пропонував ввести перехідний період, коли святкуватимуть обидві дати. Тоді позицію не підтримали ані церковні, ані світські кола. Однак цьогоріч Митрополит Луцький і Волинський ПЦУ Михаїл надав згоду благословити відправу різдвяного богослужіння на Різдво за новоюліанським стилем. Можливості святкувати Різдво 25 грудня не відкидають ні предстоятель ПЦУ Епіфаній, ні глава УГКЦ Святослав.

Втім поки що не йдеться про скасування святкування Різдва Христового 7 січня. В сучасних умовах будь-які спроби впровадити новий стиль “згори” будуть роз’ятрювати й без того наявні конфлікти в церковному середовищі. Хоча впровадження нового стилю могло би стати одним із чинників об’єднання. Григоріанський календар може посилити українську ідентичність на пострадянському просторі. Опитування серед жителів Львова свідчать, що більшість психологічно готова до переходу.

Ставлення вірян східного обряду до календарного питання буде змінюватись в міру активізації процесів глобалізації і посилення впливів Заходу. Там святкування Різдва — елемент не тільки релігійного життя, а й масової культури. В Україні впровадження нового стилю лежить насамперед в соціальній та психологічній площинах. Воно пов’язане зі співвідношенням традиційного сільського суспільства та змодернізованого міського.

Основна ж теоретична проблема — виважене узгодження нового стилю з літургічним циклом та уставом Київської Церкви. Питання безперечно актуалізується 2100 року, коли різниця між двома календарями збільшиться до 14 днів.

 

Пришвидшити цей процес може універсальна календарна реформа або сконсолідована ініціатива українських мирян.

Текст: Олег Павлишин
Ілюстрації: Нікіта Тітов