Наші люди на Олімпі

Кожен день біля входу на унікальний афінський стадіон «Панатінаїкос», на якому в 1896 році були проведені перші в сучасній історії Олімпійські ігри, товпляться тисячі туристів з фотоапаратами. Стадіон гідний того, щоб його фотографували – по-перше, це єдиний в світі стадіон, побудований з білого мармуру.

По-друге, він побудований рівно на місці стародавнього стадіону, на якому проводилися Панафінейські гри, і успадковує стародавні традиції – ще в 329 році до нашої з вами ери з ініціативи ясновельможного нашого архонта Лікурга дерев’яні лави на ньому були замінені мармуровими. А в 140 році нашої ери він вже вміщував 50 тисяч глядачів – одеський стадіон «Чорноморець» навіть сьогодні не може цим похвалитися.

По-третє, стадіон побудований за старою моделлю (хто так будує?), тому його бігові доріжки не відповідають сучасним стандартам, і під час Олімпійських ігор 2004 року в Афінах на ньому проводилися лише змагання зі стрільби з лука. По-четверте, під стадіоном є підземний хід, з якого атлети виходили на арену, а ночами там, за легендою, танцювали оголені афінянки (цього я, на жаль, підтвердити не можу). По-п’яте, біля стадіону чимало цікавих скульптур – наприклад, «Чоловік, що ламає дерево» («Ксілотравстіс») роботи Димитріоса Філіппотіса, або «Дискобол» роботи Константіноса Дімітріадіса (до речі, мало хто знає про те, що оригінал скульптури знаходиться в Нью-Йорку, в Афінах встановлено копію).

Ну, а те, що по-шосте, дізнаємося тільки ми з вами, тому що справа це одеська, можна сказати, сімейна.

Справа в тому, що першим президентом Міжнародного Олімпійського комітету був одесит. Ну, майже одесит (на такі дрібниці ми не звертаємо уваги) – в дитинстві він з сім’єю прожив кілька років в Одесі, допомагаючи батькові в торгівлі. Його ім’я – Дімітріос Вікелас.

Одесу традиційно називають прародителькою двох сучасних держав – Грецької Республіки та Ізраїлю. Саме з Одеси наймолодші учасники руху «Ховевей-Ціон» («Люблячі Сіон»), заснованого лікарем і письменником Леоном Пінскером разом з Мозесом Ліліенблюмом, вирушили в Палестину – відновлювати єврейську державу. Саме в Одесі в 1814 році було засновано таємне товариство «Філікі Етерія», національно-патріотична організація, діяльність якої призвела до повалення османського панування і відродження грецької незалежності.

Ну а спільна історія Греції та Одеси, вірніше, тієї території, на якій розташована нинішня Одеса, почалася набагато раніше – вже в VI столітті до нашої ери на території нинішнього міста розташовувалися два грецьких поселення і гавані Істріан і Ісіяков. Поруч з Одесою був розташований цілий ряд грецьких поселень – Тіра і Ніконій на берегах Дністровського лиману, Ісакіон на Сухому лимані, Одес на Тілігульському лимані. Так що коріння у Одеси грецькі.

Йосип Дерибас зі своїм загоном і козаками отамана Головатого і Захара Чепіги завоювали Хаджибей – нинішню Одесу, – в ніч з 13 на 14 вересня 1789 року. А вже рано-вранці Дерибас з бойовими товаришами пили каву і кіпрське вино в кав’ярні грека Аспоріді. На першому своєму плані в 1794 році місто розділене на дві ділянки – військову і грецьку. А перший перепис населення міста, зроблений в 1795 році, показав, що в ньому живуть (крім військового гарнізону) 2349 жителів обох статей, крім дворян і чиновників, серед яких 240 євреїв, 224 грека (без урахування грецького дивізіону) і 60 болгар.

Одеса швидко стала для греків надійною гаванню – саме в одеській Свято-Троїцькій (грецькій) церкві були спочатку поховані останки Константинопольського патріарха Григорія V, по-звірячому вбитого турками в квітні 1821 року. Тоді ж, до речі, стався і перший в місті і в Російській імперії взагалі єврейський погром – греки звинуватили євреїв в тому, що вони разом з турками глумилися над тілом патріарха. Нісенітниця абсолютна, з огляду на ставлення євреїв до мертвих, до мертвого тіла. Причини, швидше за все, були економічними – євреї почали поступово займати більш міцні позиції в торгівлі зерном, традиційній зоні впливу греків.

На початку XIX століття Одеса стала одним із найбільших культурних центрів грецького світу – в місті відкрився грецький театр, в 1817 році – грецька школа. Пройшли роки, і Одеса подарувала світові цілу плеяду грецьких культурних діячів. Якщо говорити про живопис, це, в першу чергу, один із засновників Товариства Південноросійських художників і багаторічний його голова Киріак Костянтинович Костанді – «один з перших російських імпресіоністів», як його характеризував Давид Бурлюк. Крім Костанді, в Одесі працював цілий ряд грецьких художників – Олександр Стіліануді, Микола Алексоматі, Стіліан Васілопуло.

Якщо ж говорити про літературу, відразу згадуються два великих іменеі. Це Янніс Психаріс і Дімітріос Вікелас.

Янніс Психаріс народився в Одесі 15 травня 1854 року і до шести років говорив російською. Через кілька років разом з родиною перебрався до Константинополя, звідти – до Парижа. Навчався в Сорбонні, став професором філології, дружив з Віктором Гюго. Саме Псіхаріс, що спеціалізується на візантійській і новогрецькій філології, став головною фігурою в просуванні «димотики» – «народного» мови, яка стала базою для формування мови новогрецької. Його книга «Моя подорож» стала маніфестом реформації мови.

Ось ми і дісталися до поета і перекладача Димитріоса Вікеласа, який став першим президентом Міжнародного Олімпійського комітету. За випадковим збігом непорозуміння він народився не в Одесі, а на грецькому острові Сірос. Через слабке здоров’я отримав домашню освіту – цим займалася його мати, на російський лад іменована Смарагдою Георгіївною; коли йому було п’ять років, сім’я перебралася до Константинополя, кілька років по тому, в 1849 році – в Одесу, де в тому ж році народилася його сестра Ірина. Кожен поважаючий себе грецький бізнесмен намагався тоді робити бізнес в Одесі. Цікаво, що батько Димитріоса, Еммануїл, в архівних документах значиться як керченський купець 1-ї гільдії. Дімітріос допомагав батькові в конторі і одночасно почав займатися літературою – перевів на грецький трагедію Расіна «Есфір». Незабаром контора батька розорилася, і Дімітріос переїхав жити і працювати в Лондон, де допомагав в бізнесі своїм дядькам Леону і Васілеосу, і через короткий час став їх партнером.

Фінансова незалежність дозволила зайнятися улюбленою справою – Вікелас переїхав до Парижа і зайнявся літературою, продовжуючи партнерські відносини з торговою компанією дядька. Він опублікував ряд науково-історичних статей, трактат «Візантія і сучасна Греція» і збірник «Казки Егейського моря». У 1877 році він видав брошуру «Школа в селі», де виступив за введення в Греції загальної освіти – темою освіти він буде займатися все життя.

У травні 1894 році Всегрецький гімнастичний клуб звернувся до Вікеласа з проханням представляти їх на Міжнародному атлетичному конгресі в Парижі. Коли на конгресі постало питання щодо місця і часу проведення першої Олімпіади сучасності, саме Вікелас переконав П’єра де Кубертена провести вперше Ігри не в Парижі в 1900 році, а в Афінах в 1896 році. А сам Вікелас, згідно з тодішніми правилами Міжнародного Олімпійського комітету, був обраний Президентом МОК як представник країни, що приймає Олімпійські ігри. Ці ігри проходили на тому самому стадіоні з білого мармуру, про який я і говорив на початку.

Думаєте, все? Як би не так.

З 1912 до 1948 року медалі на Олімпійських іграх вручалися не тільки спортсменам, а й митцям. П’єр де Кубертен запропонував змагатися не тільки в спортивних дисциплінах, а й в різних галузях мистецтва – при цьому твори повинні мати відношення до спорту. Існувало п’ять основних номінацій: література, музика, живопис, скульптура і архітектура. Сам Кубертен, до речі, отримав в 1912 році на V Олімпіаді в Стокгольмі золоту медаль з літератури за свою «Оду спорту».

Так ось – Константінос Дімітріадіс, якого я згадував вище, був удостоєний золотої медалі на Олімпійських іграх в Парижі в 1924 році за свого «Дискобола».

Але і це не все. Багато олімпійських видів спорту ведуть свій початок від бойових навичок грецьких воїнів. Біг, метання списа, боротьба, бокс, стрільба з лука … Але як в цьому ряду виявилося метання диска, яке ну ніяк не можна кинути точно в ціль, як спис? Виявляється, на таких дисках писали вимоги до обложених і через фортечний мур кидали в місто. Так що цінувалася НЕ влучність, а сила і дальність кидка.

Ось тепер все.

Євген ДЕМЕНОК.

Фото автора.