Як ніжинський грек влаштував Маврітанію в Оттоманській області

Англійський парк, голландські канали, майже 80 кімнат і акваріум під стелею– останні згадки про все це добила шалена блискавка

Depo.Мандрівник продовжує подорож палацами Одещини. Сьогодні ми завітаємо до села Петрівка, яке розташоване на відстані близько 60 км від Одеси та 10-15 хвилинах їзди від районного центру Лиманського району області. Заснована Петрівка була наприкінці XVIII століття. Колись це село звалося Курісово-Покровським, в 1921 році було

перейменоване в Петровське, а з 1937 року за ним закріпилася його сучасна назва – Петрівка. В цій мальовничій місцевості, що дуже нагадує легендарну французьку провінцію Шампань, розташований ще один палац родини Курісів, про колишнє оздоблення якого ходять легенди. Вже на під’їзді до села оку мандрівників відкриється приголомшливе видовище – руїни справжнього мавританського замку.

Дістатися до палацу з Одеси можна як на власній автівці по дорозі, яка веде до Вознесенська, так і маршруткою з автостанції “Привоз”. Дорога забере годину-півтори. Зараз з відвідувачів за вхід беруть плату у 40 грн – в 2014-му руїни замку продали, а новий власник пообіцяв відбудувати комплекс. Місцевих на територію комплексу пускають безкоштовно. На долю Покровського палацу Курісів припало чимало буремних подій і, на відміну від свого “побратима”, який родина звела в селі Ісаєве на Одещині, він зараз практично повністю знищений – залишилися самі стіни. Але і тут знайдеться, на що подивитися.

Дивовижна для цього регіону архітектурна стилістика будівлі повертає нас у далеке минуле – до часів російсько-турецької війни кінця XVIII століття. Внаслідок успішно проведеної Причорноморської кампанії турецькі фортеці, розташовані на північному узбережжі Чорного моря, зокрема Ені-Дунья, що стояла на місці нинішнього Приморського бульвару, були взяті російськими військами під його командуванням Олександра Суворова. Начальником канцелярії полководця, а потім правителем секретної частини при головнокомандуючому був Іван Онуфрійович Куріс, етнічний грек родом з Ніжина. За видатну службу підполковник Куріс був відзначений найвищою нагородою Російської імперії – Георгіївським хрестом. Статус кавалера цієї нагороди означав спадкове дворянство. Крім того, підполковнику були подаровані землі по правий бік річки Тилігул “в новопридбаній від Порти Оттоманської області”.

Будувати “родове гніздо” Іван Куріс почав майже на пенсії, в 1810-1820-х. За 10 років звели основну будівлю, яка нічим не нагадувала традиційні маєтки російських дворян, а решту добудовував вже його онук наприкінці ХІХ століття. Оскільки росіянином Іван Онуфрійович був лише частково, а найсильніші враження на нього справили не палаци Санкт-Петербурга, а турецькі фортеці і мечеті, на виділеній землі він побудував оттоманський палац з величним входом-аркою і вежами-мінаретами. Навіть зараз можна побачити, що творцям комплексу справді вистачало фантазії. При першому ж погляді на маєток здається, що в ньому злилися одразу чотири епохи: східна частина будівлі виконана в мавританському стилі, західна – англійський стиль часів лицарства, північна ж частина маєтку – це сувора готика, південна – дещо “казкова”.

Завдяки онуку Івана Онуфрійовича у 1892 році стара будівля була доповнена західною частиною з широкою терасою і величними дзеркальними сходами. Замок “підріс” до триповерхового рівня. Автор проекту, відомий одеський архітектор Микола Кузьмич Толвінський, прилаштував до замку нові вежі, балкончики і мінарети. Біля замку був розбитий прекрасний парк в англійському стилі, невеликі “голландські” канали впадали в круглий ставок.

У цій садибі завжди вирувало життя, розмістити гостей мали де – у палаці було 78 кімнат, оформлені в різних кольорах – рештки фарби на стінах можна побачити і зараз, а під стелею головної зали був розміщений унікальний акваріум. На жаль, на сьогоднішній день колишньої краси не лишилося й згадки. Після від’їзду Курісів за кордон – а перебралися вони до Франції, де і досі живуть нащадки цього знатного роду – палац для початку був добряче пограбований “пролетаріатом”, а потім вже в його стінах облаштувався сільгосптехнікум. Другій навалі будівля піддалася за часів Другої світової війни – в ній була розташована комендатура румунських військ. Румунські “хазяї” зробили те, що посоромилися зробити “більшовики” – вивезли при відході старовинні дзеркала, дубові двері і навіть паркет. А заодно вирубали чудовий англійський сад біля маєтку.

У 1990 році останньому директору технікуму, який займав будівлю, таки вдалося вмовити почати реставрацію будівлі. Вже навіть був розроблений проект. Але в історію маєтку втрутилася стихія – через удар блискавки здійнялася пожежа, палац вигорів майже повністю.

Через те, що після початку “червоного терору” родина Курісів залишила свої родинні маєтки, серед місцевих жителів і досі ходять легенди про скарби та привиди у маєтку. Поспілкувавшись зі старожилами, можна почути байки про те, що, нібито, у таємничих підземеллях під маєтком родина сховала частину своїх цінностей. За легендою, під час одного з прийомів з найвищої вежі замку зістрибнула молода дівчина, тож її дух і досі блукає по території і охороняє скарби родини. Втім, легенда про скарби таки має під собою певне підґрунтя: від маєтку і справді простяглися довгі катакомби у бік Тилігульського лиману, друга їхня частина веде до місцевого лісу.

Замок в Курісово-Покровському поки ще зберігає пам’ять старого генерала Куріса та його родини. Місцеві сподіваються, що девіз родини Курисів “Най буде правда” (рос: “Да будет правда”) допоможе мандрівникам дізнатися справжню історію далеких часів, а самому палацу – повстати з руїн і відродитися у всій своїй величі.

Покровська церква в Петрівці

Першою православною церквою, зведеною на колишній турецькій землі в Петрівцях, стала Покровська церква. Саме на честь неї Іван Куріс і назвав свій маєток.

Церква ця розташована у 10-15 хвилинах пішки від руїн замку, і кожен з місцевих жителів залюбки покаже дорогу. Власне, щоб дістатися до храму, достатньо вийти за паркан, яким обнесений замок і весь час йти вліво від нього – на північ. Баню церкви дуже добре видно майже з кожної точки села. Спочатку, наприкінці XVIII століття, на місці церкви був молитовний дім. Пізніше неподалік храму була побудована усипальниця Курісів – просторий сімейний склеп у вигляді каплиці з червоної цегли, вибудуваної над могилою Івана Онуфрійовича. Над її входом було написано “Пам’яті батька син Іраклій. 1840”. Там же були поховані ще чотири представники родини Курісів. Втім, родову усипальницю зруйнували ті ж “червоні комісари” у 1930-х.

При Курісах церкві належало 120 десятин землі. У 20-ті роки ХХ століття вона втратила чимало цінностей. Пізніше в церкві розмістили склад цивільної оборони і пункт зберігання крові. Але завдяки цьому будівля була збережена, і вже у 1990-х був відроджений і сам храм.

Під рідним хрестом

Коли “більшовики” скинули з церкви хрест, його на свій страх підібрав місцевий житель, відтягнув до себе, добряче вимастив солідолом і закопав. Завдяки цьому чоловікові “рідний” хрест знову прикрашає баню церкви. Настоятель церкви отець Миколай мріє відновити і усипальницю або ж встановити пам’ятник Курісу на її місці.

Старий міст Курісів через річку Балай

Повертаючись з Петрівки до Одеси, в кілометрі від села радимо зупинитися праворуч від дороги – неподалік буде видно руїни старого моста. Кам’яний міст на трьох опорах з’єднував береги колись повноводної річки Балай – річка сюди приходить, протікаючи поруч з замком Курісів. Зараз вона стає повноводною лише навесні або під час потужних злив. Цей старий міст, не зважаючи на його стан, є своєрідним “вітанням” з минулого, пов’язаного з родом Курісів, сумлінно зустрічаючи першим та останнім проводжаючи допитливих мандрівників.