«Зелена лінія» на острові Афродіти, або І в раю буває війна

Нині військовослужбовці ЗС України виконують важливі й небезпечні завдання у дев’ятьох міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки у восьми «гарячих точках» світу. Від України до складу миротворчих місій відряджені два військові контингенти і понад шістдесят представників національного персоналу. Вони виконують обов’язки в кількох місіях ООН. Одна з найстаріших подібних місій перебуває на острові Кіпр. До Сил ООН з підтримки миру UNFICYP залучені і представники нашої країни.

В Середземному морі є великий острів під назвою Кіпр. Його вважають туристичним раєм і називають островом богині краси й кохання Афродіти. За легендами вважається, що богиня, народжена з піни морської, вперше ступила на землю, населену людьми, саме на Кіпрі. Унікальне розташування Кіпру між трьома континентами: Європою, Азією і Африкою – визначило його клімат. Літо тут сухе і в міру спекотне, а зима тепла. Кіпрський клімат вважається одним із найздоровіших.

Але на Кіпрі вже майже 56 років триває воєнний конфлікт. Свого часу він був доволі активним і кривавим. Бойові дії тут давно не точаться, конфлікт «законсервувала» світова спільнота завдяки миротворчій місії ООН, проте до вирішення тут ще дуже далеко, і ніхто не знає, як конфлікт загасити.

Історія Кіпру налічує понад 9000 років. У різні часи ним володіли римляни, візантійці, французи, венеціанці, англійці. У 1878 році турки віддали Кіпр Великобританії в обмін на обіцяну їй допомогу в разі війни з Росією. У 1960-му Кіпр здобув незалежність.

Де-факто після подій 1974 року острів розділений на три частини: 57,6% території острова контролює влада Республіки Кіпр (населеної переважно етнічними греками), 36% – Турецька Республіка Північного Кіпру (населена здебільшого етнічними турками), 3,7% – ООН, 2,7% – Британські збройні сили. ТРПК визнала як незалежну державу тільки Туреччина, але про це – згодом.

Війна на Кіпрі розпочалася за вкрай своєрідних зовнішньополітичних обставин. Після здобуття незалежності від Великобританії у серпні 1960 року, Кіпр реально лишився залежним як від колишньої метрополії (3% території займають британські військові бази), так і від країн, представники яких становлять населення Кіпру – Греції й Туреччини (близько 80% населення – греки, майже 20% – турки). Ці країни також отримали право розмістити свої контингенти на острові.

Війна в «середземноморському парадізі»

Конфлікти між кіпріотами-греками і кіпріотами-турками (православними і мусульманами) одразу ж загострилися до кривавих зіткнень, бо в 1964 році в Нікосію введено миротворчі сили ООН. Хоча Лондон тоді пропонував ввести на Кіпр війська НАТО, а організація греків-кіпріотів ЕОКА, яка раніше боролася з англійськими колонізаторами, вимагала приєднання острова до Греції. У турків була подібна політична структура, яка виступала за доєднання Кіпру до Туреччини. Але ООН вирішила ввести на Кіпр міжнародні сили. Нині ця місія далі діє на Кіпрі. Це одна з найдавніших місій в історії миротворчості.

У 1974 році зіткнення переросли у відкриту війну, ускладнену втручанням Греції і Туреччини. Прихильники енозіса (приєднання острова до Греції) за підтримки режиму «чорних полковників» (на той час владу в Греції захопила військова хунта) здійснили військовий переворот, у відповідь на який Анкара висадила на Кіпр війська, мотивуючи потребою захисту турків.

Усі ці події призвели до того, що середземноморський острів став ареною, на якій могла розпочатись нова світова війна. У конфлікт вступили дві держави НАТО, які мали чималі військові сили. Крім того, ці події викликали вкрай негативну реакцію як СРСР, так і США з Великобританією. До острова водночас рушили 6-й флот США, 5-а оперативна ескадра ВМФ СРСР і англійська військова ескадра. Втім, британці відхилили пряму пропозицію Анкари про спільне придушення грецького заколоту. Туреччина, яка мала значну військову перевагу над Грецією, вирішила діяти самостійно.

Передбачалося, що війська Туреччини мали окупувати близько 30% острова, оскільки саме стільки турків жило на острові (за турецькими даними, греки дають цифру приблизно вдвічі нижчу). Фактично окуповано більше; турецька армія дійшла до англійських баз і там зупинилася. Острів розділили на грецьку і турецьку частини.

Щодо самого конфлікту: Греція і Туреччина були членами НАТО. Більше того, мали практично однакове озброєння – одні й ті ж американські танки, БТРи, артилерійські системи, літаки, вертольоти й кораблі, хоча переважно дещо застарілі. Тільки Туреччина цього озброєння мала значно більше.

З 20 липня по 27 серпня 1974 року Туреччина розпочала вторгнення на Кіпр, використовуючи вираз «Операція з підтримання миру на Кіпрі» (тур. Kıbrıs Barış Harekâtı), кодове найменування Операція «Аттіла». Туреччина відрядила на початковому етапі вторгнення 10 тисяч солдатів, згодом до 40 тисяч. Внаслідок сталася Битва на пляжі Пентемілі.

21 липня робота кіпрської розвідки спровокувала масштабний бій між турецьким флотом і турецької ж авіацією. Під час битви майже вся морська ударна група була розбита, втрат зазнала і повітряна ударна група. Цей епізод можна розглянути детальніше, адже саме тоді греки домоглися найбільшого успіху в цій війні, причому зробили це турецькими ж руками.

Три турецькі есмінці (американської побудови типу «Гірінг» часів Другої світової) підійшли до порту Пафос для здійснення розвідки. Грецькі офіцери з Пафосу, знаючи, що їх передачі прослуховують турки, передали повідомлення, в якому подякували ВМС Греції за своєчасну підтримку. У цьому випадку греки свідомо скористалися тим, що на озброєнні їхнього флоту перебували точнісінько такі ж «Гірінги». Внаслідок ВПС Туреччини завдали масованого удару (у ньому брали участь 44 літаки) по власних есмінцях, потопивши один із них і значно пошкодивши два інші. У відповідь вогнем есмінці збили щонайменше один F-104 (греки теж мали аналогічні літаки).

Кінець війни, але не кінець протистояння

23 липня 1974 року через міжнародний тиск на воюючі сторони оголошено припинення вогню, що зафіксувало перемогу турків. Втрати сторін становили:

Греки і кіпріоти втратили понад 4 тисячі убитими, 12 танків Т-34-85, 6 БТР-152, 15 артилерійських систем QF-6, 27 QF-25 і 4 М116, всі 6 катерів проєкту 123 і 1 тральщик. Тобто, втрачено третину танкового парку, половина артилерії і весь флот Кіпру.

Туреччина: 498 загинуло, 1200 поранено; 26 танків (21 М47 і 5 М48), 4 БТР М113, 24 гармати (здебільшого від вогню танків і гармат). 1 есмінець типу «Гірінг», 14 літаків і вертольотів збито і розбилося (9 винищувачів F-100, 2 F-102, 1 F-104, 1 розвідник RF-84, 1 легкий транспортний літак німецького виробництва Do-28).

Того ж дня грецька військова хунта пішла у відставку, поступившись місцем цивільному уряду. Проте мирні переговори ні до чого не привели. 14 серпня війна відновилася, а Греція заявила про вихід з НАТО. До 18 серпня, коли вогонь був остаточно припинений, турки зайняли майже 40% території острова в його північно-східній частині. Чисельність їх контингенту на Кіпрі до того моменту досягла 40 тисяч осіб.

Між зайнятою турецькими військами територією Кіпру і рештою частиною острова тягнеться так звана «зелена лінія» (або лінія Аттіла, буферна зона ООН) – це демаркаційна лінія, яка де-факто розділяє острів Кіпр на дві частини: грецьку (південну) і турецьку (північну). Перетинає столицю Кіпру Нікосію. Охороняє її контингент Збройних сил ООН з підтримання миру на Кіпрі UNFICYP (ЗСООНК).

«Зелена лінія» і війська ООН

Як вона виникла і чому саме «зелена», розповість випадок з 1963 року, коли протистояння між греками і турками починали загострюватись. Обстановка була дуже небезпечною і співіснування двох громад здавалося неможливим. Для того, щоб запобігти продовженню ескалації, командувач британських сил на Кіпрі генерал-майор Пітер Янг намалював зеленим олівцем уявну лінію на карті Кіпру, яка розділила острів на північний (турки-кіпріоти) і південний (греки-кіпріоти) регіони.

Під час турецького вторгнення в липні 1974 «зелена лінія» значно зросла і розтягнулася до 300 кілометрів, розділяючи південний (Республіка Кіпр) і північний (окупований Кіпр) регіони.

Сьогодні зона простягається на 180 км від західної частини острова від району Піргос-Като на схід, майже до міста Фамагусти. Вона проходить центром старого міста Нікосії, поділяючи місто на південну і північну території. Ширина лінії – від 3,3 м у центрі Нікосії до 7,4 кілометрів в селі Афіени. На території лінії розташовані 4 населені пункти: Пила, Афіени, Труллі і Денія.

4 березня 1964 року Радбез ООН одноголосно ухвалив резолюцію за номером 186, де рекомендує заснувати Збройні сили ООН з підтримання миру на Кіпрі UNFICYP (ЗСООНК). Сили приступили до здійснення операції 27 березня 1964 року. У червні 1964 року, коли закінчилось розгортання контингентів, миротворчі сили нараховували 6411 осіб.

Історія миротворчості на Кіпрі ділиться на два періоди: до і після збройних зіткнень 1974 року. Після греко-турецького конфлікту обов’язки ЗСООНК розширено. З установленням із 16 серпня 1974-го припинення вогню оонівці стали стежити за його дотриманням і підтримувати режим буферної зони між позиціями кіпрської Національної гвардії й турецьких і кіпрсько-турецьких сил. Попри спокій, який загалом є на острові з 1974 року, UNFICYP фіксує у буферній зоні щороку в середньому близько 1000 випадків порушення режиму «тиші».

Не раз сили ООН на Кіпрі ставали «донором» для інших місій. Так, у жовтні 1973 року кілька миротворчих рот з Кіпру терміново перекинули повітрям у зону Суецького каналу для створення Других Надзвичайних збройних сил ООН. Їх відразу спрямували в район бойових дій. Про ці Другі НЗС ООН на Синайському півострові потрібна окрема розповідь. Вони діяли з жовтня 1973 по липень 1979 року. Але першими у склад НЗС прибули миротворці з Австрії, Фінляндії та Швеції, терміново перекинуті з Кіпру.

Збройні Сили ООН на Кіпрі (UNFICYP) сьогодні

Нині, за даними ООН, у складі місії на Кіпрі є 863 миротворці з 25 країн (743 військовослужбовців, 67 поліцейських, офіцерів штабу – 53), а також міжнародний і місцевий цивільний персонал.

Найбільша кількість миротворців відрядили: Великобританія – 259 осіб, Словаччина – 247, Аргентина – 242, Угорщина – 65, Сербія – 45.

Постійно серед миротворців ООН є і представники України. Це 1-2 військові спостерігачі й офіцери штабу. У складі місії ООН на Кіпрі є військовослужбовець ЗСУ. Крім нього, до складу міжнародної поліції ООН входять 9 представників Національної гвардії України.

Військова присутність Місії ООН поширюється на три сектори: 1-й, 2-й та 4-й. Сектор 3 припинив існування, коли Канада вийшла з UNFICYP у 1993 році, а територію розділили між 2 та 4 секторами.

Після скорочення міжнародних військ ООН у 2004 році ліквідовані стаціонарні спостережні пункти і пости, де несли службу миротворці в буферній зоні. Натомість створені автомобільні, піші, авіаційні і навіть велосипедні патрулі. Крім того, є 4 центральних підрозділи резерву, які розміщені в Охоронній зоні Об’єднаних Націй (UNPA) на околиці Нікосії. Цей мобільний резерв охороняє штаб і може забезпечити швидку реакцію на інциденти в буферній зоні. На його оснащенні є кілька бронетранспортерів.

До складу місії входить підрозділ військової поліції (FMPU), що контролює дотримання порядку і дисципліни в силах UNFICYP (згідно зі статусом Силової угоди (SOFA), FMPU має юрисдикцію щодо всіх військовослужбовців UNFICYP).

Також у складі місії – вертолітний підрозділ з Аргентини, який забезпечує цілодобове спостереження за буферною зоною й невідкладну допомогу. На його озброєнні три вертольоти, що базуються в міжнародному аеропорту Нікосія, закритому для цивільного повітряного руху.

У Силах ООН на Кіпрі є інженерний підрозділ (взвод Збройних сил Словаччини), з інженерної підтримки UNFICYP (обслуговування патрульних доріжок, таборів, баз патрулювання і спостережних пунктів у буферній зоні.

Щодо секторів:

Сектор 1 – найзахідніший «південноамериканський». Його зона відповідальності – це майже 90 кілометрів буферної зони. До його складу входять військові з Аргентини, Чилі, Парагваю і Бразилії. Штаб-квартира та командна рота сектору розташовані в таборі Сан-Мартін.

Сектор 2 – «британський», зона відповідальності британського контингенту з 1993 року, коли Канада вивела основний підрозділ з UNFICYP. Це 30 кілометрів уздовж буферної зони, починаючи від східного кінця села Маммарі і закінчуючи в селі Каймаклі на сході Нікосії. Штаб-квартира розташована в казармі Wolseley всередині буферної зони біля західного краю венеціанських стін, що оточують старе місто Нікосії. Британський контингент також надає особовий склад мобільного резерву військових сил UNFICYP та штабу місії. Особовий склад сектору – миротворці з Великобританії, Австрії, Канади і Бангладеш.

Сектор 4 – «східноєвропейський», відповідальний словацький контингент – 65 кілометрів уздовж буферної зони на східному узбережжі острова. Штаб-квартира – у Фамагусті, у таборі генерала Стефаника. Особовий склад – військові зі Словаччини, Угорщини, Сербії й України. До складу оперативного резерву (UNPA) входять національні контингенти місії, також з їх складу формується підрозділ військової поліції (FMPU).

Крім військової компоненти, у складі місії є Поліція ООН (UNPOL). Вона сприяє підтримці й відновленню правопорядку в буферній зоні та співпрацює з військовими та цивільними компонентами UNFICYP. Сприяє поверненню території буферної зони до мирного життя. У складі UNPOL – 67 поліцейських з 13 країн. Одне з найбільших представництв – українські гвардійці, яких є 9 осіб.

За 56 років існування Місії ООН на Кіпрі 186 миротворців віддали життя за встановлення миру на цьому острові.

Британські ексклави, турецькі сепаратисти і «план Аннана»

Розповідаючи про острів Афродіти, варто згадати ще одну важливу деталь і специфічну особливість – британські об’єкти. На острові є британські військові бази – Акротірі і Декелія, а також станція радіоперехоплення на вершині гори Олімпус в Троодосі. Загальна площа цих об’єктів становить 254 квадратні кілометри, де проживає майже 7 тис. кіпріотів і 7,5 тис. британських військових і їхніх сімей. Бази мають статус заморської території Великобританії. 60% землі цих баз є власністю громадян Кіпру або підданих Великобританії, а 40% належить Міноборони Британської Корони.

У 1983 році на зайнятій турецькими військами території проголошена Турецька республіка Північного Кіпру – одне з найстаріших у світі сепаратистських утворень. Розділення острова на ворогуючі анклави продовжує залишатися серйозною проблемою як для ЄС (його членами є Греція і «власне Кіпр»), так і для НАТО, членами якого є Греція і Туреччина.

У 2004 році, намагаючись об’єднати Кіпр і створити на ньому єдину державу, ООН запропонувала «план Аннана». Він полягав у створенні нової держави Об’єднана Кіпрська Республіка, розділеного на дві автономії (грецьку з 69,5% території і турецьку з 28,5%). План названий на честь тодішнього генсека ООН Кофі Аннана.

Крім об’єднання, план передбачав і заходи, які не сподобались грецькій частині Кіпру. Серед них – зменшення території турецької частини острова до 28,5% (проти 37%, які займає ТРПК нині) і повернення 85 тисяч греків-біженців у колишні місця проживання (переважно в район Фамагусти).

План Аннана провалився. 24 квітня 2004 року на Кіпрі проведено референдум про об’єднання острова. Близько 75% греків-кіпріотів висловилися проти, тоді як 65% турків-кіпріотів його підтримали.

Греків-кіпріотів не влаштувало у плані Аннана те, що він не містив зобов’язань для турецької сторони вивести з Кіпру війська і дозволяв проживання на острові переселенцям з Туреччини. Це ставило під сумнів можливість повернення греків-біженців, у будинках яких проживають «нові господарі». І для повернення біженців треба було виселити 100 тис. турків.

Міжнародні сили ООН продовжують залишатися на острові задля спостереження за лініями припинення вогню, підтримки буферної зони, проведення гуманітарних акцій і надання підтримки місії доброї волі генерального секретаря ООН. На острові постійно підтримується і зберігається військовий статус-кво.

Кореспондент АрміяInform