Ліверант Мартакі

Хто такий ліверант? Це – баришник. Хто такий баришник? Це той, хто з вигодою перепродує скот. А хто такий Мартакі? Це – батько знаменитої єлисаветградської меценатки Ганни Дмитрян.

Бізнес

Негарно рахувати чужі гроші, але як обминути у розповіді великі статки пані Ганни? Адже це, крім багатьох інших, ще одна загадка її біографії.
Розквіт діяльності батька, котрий залишив доньці великий спадок, доповнений вагомим приростом її капіталів після заміжжя, припав на період царювання Миколи Першого. Торгівля скотом, як пишуть джерела та дослідники, звичайно, давала стабільний прибуток, але щоб принести мільйони…
У тридцятих роках ХІХ століття причорноморські губернії, де оберталися ділові інтереси купця, могли пишатися 1768 фермами, що вирощували до 180 тисяч голів великої рогатої худоби та коней. Було тут кілька поміщицьких величезних господарств, що продавали по 1000 голів щорічно, основна маса тодішніх реалізаторів-посередників виводила на ярмарки до трьох сотень тварин. Купці, котрі перепродували скот, змушені були вище власної голови стрибнути, щоб на кожній особині вигадати хоча б один рубль (корова тоді коштувала 5-6, віл 9 рублів, а кінь удвічі дорожче). То й середній річний бариш у таких ділків, за даними історика Володимира Голобуцького, дотягував до 300 рублів. Триста рублів у рік – чи й не гроші! Звісно, хтось перепродував сотню, а хтось кілька тисяч або й десятків тисяч голів у рік. Але погодьмося, тисяча-друга рублів виторгу зовсім не обіцяє мільйонних статків.
Замолоду і в зрілі роки Михайло Мартакі залюбки відвідував ярмарки, яких тільки в Єлисаветграді щорічно проводилося аж чотири. І на всіх йшла жвава торгівля скотом та кіньми. Там купець почу-вався, мов риба у воді. Він комерційну арифметику знав досконало і виключно із життя, а не з гімназійно-університетської лави.

Припускаємо, що бізнесова діяльність Михайла базувалася ще на якихось основах, крім простого гендлювання волами й коровами. Яких?
У спогадах про нього мовиться, ніби він приторговував ще й заморськими прянощами, як от ваніль, гвоздика, імбир та плоди рідної Еллади – оливки. Делікатеси приносили непоганий прибуток, але мали обмежений ринок – дозволити собі цей товар могли лише заможні люди. Основна ж маса громадян обширної імперії задовольняла харчові потреби за простонародною традицією, в якій не було місця устрицям, рябчикам та ананасам.
От якби Мартакі сам вирощував скот у великих кількостях, а не був звичайним баришником, тоді зовсім інша річ: за десяток-другий років можна було перетворитися в мультимільйонера. Якщо так, то думаємо, що купець був ще й крупним заводчиком. А без величезних земельних площ для випасу не можна вести мову про успішний бізнес. Найвірогідніше, так і було. Отже, грек був ще й неаби-яким землевласником, що підтверджено пізнішими закладами та продажем його донькою Ганною Дмитрян великих земельних ресурсів. Але між роздрібною торгівлею прянощами й великим землеволодінням глибочезна майнова прірва. То як же Мартакі став латифундистом, на чому заробив свій перший найважчий і найбажаніший мільйон?

Зв’язки

Тут можна було б пофантазувати на теми дивом знайденого і, ясна ж річ, зачарованого козацького скарбу або перенасиченого кров’ю і пригодами розбійницького життя. Адже ці краї, щедро вкриті сивими тисячолітніми і таємничими курганами, повняться легендами про гайдамацьку вольницю не таких вже й давніх на той час подій. Але все відбулося досить прозаїчно.
Удатному комерсантові за допомогою російських офіцерів різного походження, в тому числі й грецького, якими кишіли провіантсько-постачальницькі частини, вдалося підрядитися на військові по-ставки для російських армії та флоту, любовно плеканих царизмом. А це був ненаситний молох, що ковтав усе, запропоноване ринком – Росія, ведучи безперервні війни проти Речі Посполитої, Осман-ської імперії, Франції, Прусії, Австро-Угорщини у Європі, проти народів Середньої Азії, Сибіру, Далекого Сходу й (подумати тільки!) далекої-предалекої Америки та конфліктуючи мало не з усім світом, утримувала величезну армію, що потребувала відповідного матеріального забезпечення. Флот також добре «підгодовував» підприємливих людей. Адже ще Петро І зазіхав аж на теплі води Індійського океану, спорядивши п’ять військових кораблів для захоплення Мадагаскару і створення на острові військово-морської бази. Авантюра потерпіла ганебну празку, але не заспокоїла ненажерливого монарха. Він затіяв перський похід для виходу до заповітного океану, але й тут нічого не вигоріло.

Микола І теж мав неабиякі апетити. Цей взявся за розбудову морської могутності Росії системно. Якраз на час діяльності Мартакі Чорноморський флот поїдав занадто багато. Суперництво за капітансько-адміральську «годівницю» на Чорному морі велося між численним грецьким ареалом і слов’янським, що поєднував росіян, українців, поляків. Однак наш бізнесмен не перебирав, як кажуть, харчами, заводячи корисні знайомства з обома командирськими угрупуваннями. Особливо вдалою стала співпраця з майбутнім контр-адміралом Іваном Петровичем Барковським, морським офіцером польського походження, котрий відслужив два десятиліття на транспортних суднах військового флоту, а потім майже п’ятнадцять років на високих берегових посадах. Мартакі проводив поставки това-рів настільки добросовісно, вчасно і в таких обсягах, що уряд через кілька років сумлінної праці пожалував йому потомственне дворянство з присвоєнням нового прізвища – Петровський – за місцем сталого проживання біля Петровської фортеці, що поблизу Маріуполя, чим купець надзвичайно пишався. Маєток з такою ж назвою – Петровське – мав Михайло Стефанович і під Миколаєвом. У цьому селищі Іван Барковський знайшов свою першу дружину Марію, – сестру Михайла Мартакі. У тутешній церкві хрестив 1832 року доньку, теж Марію. При тих пологах молода мати померла, але дружба, родинні та ділові зв’язки між свояками продовжувалися й далі. Один із синів Івана Барковського від другого шлюбу – Олександр, одружився з племінницею Мартакі-Петровського Катериною Костян-тинівною Григоріаді. А коли Олександр у 1879 році помер від сухот, молода вродлива гречанка впала в око Олександровому старшому брату Миколі, майбутньому таємному раднику і сена-тору, та й народила йому позашлюбного сина Григорія. Цей Григорій був записаний Олександровичем по імені свого хрещеного батька – брата Катерини Костянтинівни.

А для новоспеченого дворянина Михайла Мартакі новий статус відкривав широкі підприємницькі перспективи. Він давав право купцеві на збільшення власного землеволодіння і розширення фінан-сового обороту, чим комерсант з успіхом скористався. З тих пір започаткувався рід Мартакі-Петровських, що дуже швидко втратив свою грецьку складову до прізвища.

Відпочинок

Після трудів праведних любив Михайло Степанович добре погуляти, випити, закусити у теплій компанії, потрусивши чересом з грошвою.

У старі часи, як пише історик Сергій Шевченко, увагу місцевої публіки привертали балагани, вертепи з мандрівними акторами, що з ярмарків жили. У Бобринці, Златополі, Єлисаветграді, Олександрії, Новомиргороді виступали приїжджі трупи Штейна, Млотковського, Журахівського з репертуаром української, російської та зарубіжної драматургії. Успіхом користувалися «Наталка-Полтавка» і «Москаль-чарівник». І не дивно, бо глядачами ставали ярмаркуючі з навколишніх українських сіл. Мартакі і ярмарковий театр, можна сказати, ходили слід у слід один за одним. А коли до Єлисавета із далеких світів на гастролі, або й просто так завертав ще з юних літ знайомий співак-бас Йосип Петров, то свято у греків-земляків продовжувалося кілька днів.

Захоплення публіки сценою зумовило створення й місцевих аматорських колективів. У Златополі, де пан Михайло часто зупинявся і знайшов свою дружину, домашній театр панів Лопухіних показав «Наталку-Полтавку» з участю хору й оркестру з кріпаків. У Бобринці, де Мартакі теж часто бував, з’явився любительський гурток Дубровинського та Войникова. Там Марко Кропивницький зіграв свої перші ролі – Петра («Наталка-Полтавка»), Стецька («Сватання на Гончарівці»), Чупруна («Москаль-чарівник»), Лопуцьковського та Шельменка («Шельменко-денщик»). А далі згуртував акторів та хористів для постановки спектаклів у місцевому земському будинку. У Бобринці розпочинав свою театральну діяльність Іван Тобілевич.

Не минав купець вистав і в Києві, Одесі, Харкові, коли бував там. У середині січня 1847-го, наприклад, на гастролі до Києва приїхав Ференц Ліст. Там якраз проходив Водохресний ярмарок. З’їхалося багато поміщиків й купців. Мартакі також перебував тоді там у торгових справах. Ось випадково і познайомилися музикант із степовиком. Прогулюючись ярмарковою площею, почули пісню, співану сліпою дівчиною під акомпанемент старого бандуриста. Це була «Віють вітри, віють буйні». Піаніст був так вражений, що в той же день у концерті злегка імпровізував на цю тему. Пророча пісня. Бо й справді, «хто в любові не знається, той горя не знає».

Михайло Мартакі після концертного застілля порадив Лісту, котрий шукав аудієнції у царя, податися під осінь до Єлисаветграда, де, зазвичай, недосяжний Микола І на маневрах ставав куди доступнішим. Михайло Стефанович мав потаємне бажання показати знаменитого угорця рідним і друзям.
Після шинково-театральних зальотів Мартакі знову пускався в ділову круговерть.

Леонід БАГАЦЬКИЙ