Еллінізм як простір свободи

Я вступив на філологічний факультет у 1963 році. Перші дні навчання – це знайомство з викладачами та їхніми предметами. Латинську мову викладала Тетяна Миколаївна Чернишова. Вже на першому занятті з латини ми, зелені студенти, зрозуміли, що без нашої латиністки навчання для нас було б значно прозаїчнішим. Ми були захоплені нею, заворожені її манерою викладання, ЇЇ ла­гідним, теплим голосом, ЇЇ променистими очима. Вона трималася з нами просто й невимушено, як із рівними собі.

Та щойно минув перший тиждень навчання як нас відправи­ли – за радянською традицією – на «практику» в радгосп, допома­гати збирати врожай. Ми повернулися за місяць, і ось я почув, що набирається група охочих вивчати новогрецьку мову. Викладатиме її не хто інший, як Т.М. Чернишова (). Я розшукав її. Виявилося, що група буде на другому курсі російського відділення, тож я можу відвідувати її лише як вільний слухач. А для цього треба домови­тися з викладачами українського відділення, щоб вони відпускали мене, коли заняття збігатимуться. Два місяці я двічі на тиждень відвідував новогрецьку. Тетяна Миколаївна не просто викладала мову, вона дихала Грецією, бо була закохана в новочасну Грецію, в її героїчну історію й самобутню культуру, у еллінізм (я вживаю тут це слово в значенні збірного «все грецьке», «грецькість», «грецька культура»). І ми, її учні, переймалися цими її щирими почуттями.

Вона казала: «Греція – це приклад того, що й нечисленний народ може давати світові щось значуще».

Тим значущим найперше, як я зрозумів згодом, був дух сво­боди – він є визначальним у всій грецькій культурі, він проймає грецький фольклор, поезію і прозу. Нестримний порив до свобо­ди, безприкладна жертовність в ім’я свободи – це те, що єднає Грецію стародавню і сучасну. Уявлення про свободу формувалось у греків з прадавніх часів. Варто кинути хоча б побіжний погляд на його розвиток. Спершу це був суспільно-політичний феномен: незалежні одне від одного поліси, населені вільними громадяна­ми. Незалежність поліса і власна свобода – вищі цінності. Власна свобода – це незалежність фізична, матеріальна. Аж ось юний на­щадок ефеського царського роду Геракліт відмовляється від тра­диційних переваг і почестей, збережених за його родом у демо­кратичній республіці, а також від сану верховного жерця храму Артеміди, щоб займатися філософією (точніше – натурфілосо­фією). Тобто йому потрібна незалежність від політичного життя і – звернімо увагу – незалежність духовна. Останнє – найсуттєвіше, бо психологічно найважче. Це був чесний крок, а чесність – це теж свобода. Можна собі уявити, який вплив він справив на су­часників. Свобода здобула ще один вимір у свідомості греків. Як і смерть Сократа в атенській демократії, вершині свободи в тодіш­ньому світі. Сьогодні ми б сказали, що Сократ прийняв смерть че­рез брак свободи слова, бо він був дисидентом, любив сперечатися й говорив те, що думає. Це одна з причин того, що співгромадяни віддали його під суд. Що вдієш, вони були духовно нижчі за Со­крата.

А Сократ показав себе на суді справжнім велетнем духу. Суд запропонував йому обрати відкуп (штраф), або смерть. Він обрав смерть, отже, свободу думки. Своєю смертю вільнодумець пере­вернув уявлення про свободу. По ньому вона стає невід’ємною частиною свідомості греків, вона поступово розгортається в часі і просторі, немов абсолютна ідея Гегеля, і все,чого вона стосується, утворює особливий простір чуття і думки, простір, де вона усві­домлюється і універсалізується. Академія Платона й Ліцей Аристотеля стають осередками вільного духу. Та повернімось трохи назад у часі. Півстолітня відчайдушна боротьба греків проти пер­ських завойовників, що почалася за три десятиліття до народжен­ня Сократа і завершення якої він бачив на власні очі, у всі наступні часи повнила серця греків гордістю за своїх предків. Коли настав мир, греки усвідомили, що в їхній смертельній боротьбі за свою незалежність від могутньої імперії Ахеменідів перемогла свобо­да, їхня свобода як суспільний феномен і як внутрішня потреба, переміг вільний громадянин полісу над невільником – підданцем перського царя. І коли вже Греція, утомлена внутрішніми чварами, ганебно піддалася Александру, її сором змила одна людина – на­стільки уславлена своєю нехіттю до всіляких зовнішніх атрибутів життя, що до неї прийшов засвідчити свою повагу сам Александр як шанувальник філософії, бо недарма ж вихованець Аристотеля.

І тою людиною був Діоген з його знаменитими словами: «Відійди. Ти заступаєш мені сонце».

Це був чи не найяскравіший вияв внутрішньої свободи люди­ни у всій античності. Свобода стала категорією моральною. Вона пройшла духовний світ елліна і через віки, через християнські принципи рівності всіх людей і свободи волі відгукнулась у по­встанні маленької Греції проти могутньої Османської імперії. Це вона звучала століттями в боротьбі клефтів проти загарбників. Це вона виховувала дітей у таємних нічних школах. Це вона про­явилась гаслами на прапорах повстанців – «Свобода або смерть». Вона відгукнулась у моторошному смертельному танку жінок-суліоток, які кидались у прірву з дітьми на руках, поки їхні чоловіки гинули один по одному в нерівному бою з ворогом. Свобода або смерть. Без свободи немає життя. І це потвердили греки в боротьбі проти фашизму. І проти своїх «чорних полковників».

Свобода – абсолютна ідея еллінізму.

  Таке ось сприйняття еллінізму, поза всім іншим, як мені зда­ється, живило думки й почуття Тетяни Миколаївни. Вона жила в цьому просторі. Її розповіді, короткі ремінісценції з грецької історії, принагідні влучні репліки з приводу того чи того факту, що ними вона пересипала свої лекції, поволі складалися в яскра­ву мозаїчну картину морального  ставлення людини до  свого національного буття. Аудиторія повнилась духом свободи, коли заняття вела Тетяна Миколаївна. Цей дух у серцях її студентів проривався за двері аудиторії в атмосферу світу, в якому вільними почувались лише ті, хто сліпо вірив у ідеологічні догми. Тетяна Миколаївна не терпіла ніяких догм, а це означало дисидентство. І це було ЇЇ шістдесятництво. Вона належала до нього чуттями і розумом.

А Тетяна Миколаївна навіть одягалася під гречанку. Особливо впадало в око її взуття – товсті вовняні шкарпетки, взуті в негли­бокі черевички. (Традиційне грецьке взуття – ще півсотні років тому так ходили грецькі селянки). Декому це могло здатися дива­цтвом чи викликом, як свого часу джинси. Та це був не виклик, не втеча від сірої одноманітності, і не дивацтво. Це було прагнення цілковито злитися із світом еллінізму, яким жила душа цієї диво­вижної жінки. Так вона просто випромінювала еллінізм і призви­чаювала до нього учнів.

Але по двох місяцях навчання в Тетяни Миколаївни мене ви­кликали до деканату, і секретарка повідомила, що я не повинен залишати лекції й семінари на своєму відділенні та ходити в групу Чернишової, інакше матиму неприємності аж до виключення. Ан­дрій Олександрович спробував домовитися щодо мене з деканом, проте отримав категоричну відмову. Гадаю, тут спрацювала інер­ція настороженого ставлення до цих двох людей після наклепів, що впали на їхні голови і хоч були спростовані, ще якийсь час ви­кликали підозри у всілякого начальства. До нашого курсу доходи­ли туманні відголоски того, що сталося з ними 1958 року. Аж ось у 1964 чи 1965 дівчата з мого курсу прибирали кімнату кафедри сучасної української мови і серед усілякого мотлоху натрапили на кілька аркушів енного примірника протоколу партзборів, на яких розглядалася справа Чернишової і Білецького, хоч вони не були членами партії. З протоколу було ясно, що з брудних наклепів сфа­бриковано й роздуто справу під явним тиском іззовні. На щастя, партзбори у своїй більшості цьому тиску не піддалися, не підда­лися тиску і студенти, з яких намагалися витягти підтверджен­ня наклепам. Подружжю начебто дали спокій, але зробили його «невиїзним». Андрій Олександрович поскаржився мені одного разу, щойно прочитавши листа від колег із-за кордону: «Запрошу­ють мене на конференцію в Париж. Але що я їм можу відповісти? Що мене не випускають? Доведеться знову вигадувати якусь при­чину для відмови. І це вже вкотре! Що про мене подумають?»

Десь наприкінці 60-х років Тетяна Миколаївна й Андрій Олек­сандрович поїхали із студентами-еліністами в діалектологічну експедицію по грецьких селах Донеччини, дісталися й нашого села. Я попередив батьків про їхній приїзд. Мама, вчителька, пе­реговорила з головою колгоспу, колишнім своїм учнем, розповіла, хто і для чого має приїхати. Голова, грек, уже немолодий чоловік, слухаючи її, заплакав. «Пробачте. Ви мене розумієте», – сказав він. І влаштував усім прибульцям пишну гостину за участі мало не всіх колгоспників, розпорядився надавати всіляке сприяння сту­дентам і їхнім керівникам. Правління колгоспу взяло їх на утри­мання на весь час перебування. Студентів розмістили по хатах. Люди ставились до них, як до рідних. Тетяна Миколаївна й Ан­дрій Олександрович зупинилися в моїх батьків. Селяни перестрі­вали їх на вулицях і дякували із сльозами на очах за те, що вони там, у столиці, подають голос на захист греків.

«Ну ось ми й побували за кордоном, – сміялась потім Тетяна Миколаївна. – У маленькому уламочку грецького світу. А у вашо­му ж селі ми були вперше. Нас іще ніде так гарно не приймали. І взагалі ваше село – це рай для мовознавця. У вашому діалекті таке знаходиш, ммм… — Вона аж замружилась від задоволення. — Ось хоча б грецька назва вашого села: Мега Терні Хор. Мега і Хор – нема питань, а от що таке терні? А виявляється, таким стало ста­родавнє кайнургіон – новостворене. Тобто Велике Новостворене Село. Велика Новосілка, як тепер воно називається». Лише зго­дом я зрозумів, як непросто було розкусити цей етимологічний горішок.

Після університету й армії я почав друкуватись, та це тривало недовго. У 1973 році моє прізвище потрапило до «чорного спис­ку» і відтоді я десять років не міг опублікувати ані рядка. Та в 1983 році несподівано зателефонував мені Володимир Василюк, завідувач редакції зарубіжної літератури видавництва «Молодь», і запропонував видати щось із сучасної новогрецької прози. Ця пропозиція мене приголомшила. Я зрозумів, що це сигнал яки­хось змін. Як мені згодом розповіли, з мене зняли табу завдяки втручанню Михайла Панасовича Стельмаха, на той час депутата Верховної Ради СРСР. Він був здивований, коли йому відмовили в публікації моїх перекладів, які я зробив на його прохання з бол­гарської і які йому сподобались.

А оте слово сигнал довго крутилось мені в голові, бо я не знав, на добре він чи на зле, бо чекати можна було всього. Аж тут мені сплив у пам’яті улюблений вислів Тетяни Миколаївни: сіма кіндіну – сигнал небезпеки. Назва повісті Антоніса Самаракіса. Вона часто казала сіма кіндіну, коли відчувала щось недобре чи то для себе, чи для когось іншого. Самаракіса вона дуже любила, переду­сім за його антитоталітаризм, і подарувала мені три збірочки його творів. Тож я й запропонував видати збірку його новел.

Переклади з новогрецької тоді, як і тепер, видавали рідко. Тому я сказав Василюку, що варто б дати можливість і іншим перекла­дачам нагадати про своє існування, бо це ж збірка новел, а не один твір. Ми розділили збірку на трьох, приблизно порівну: Тетяна Миколаївна з її улюбленим «Сигналом небезпеки», Олександр Пономарів і я. Родина Білецьких тоді потрапила в матеріальну скру­ту, тож я попрохав видавництво, аби збільшити гонорар Тетяні Миколаївні, замовити їй ще й упорядкування збірки та післямову.

Це була моя перша спільна з нею видавнича робота. Далі вона писала передмови до моїх перекладів Варналіса та Казандзакіса. Вони відзначалися тонкими спостереженнями, ясністю думки й чіткістю викладу. І це також часточки еллінізму, який залишила нам у спадок Тетяна Миколаївна, великий подвижник еллінізму.

І треба дякувати долі й теперішнім подвижникам еллінізму, пе­редусім Ніні Федорівні Клименко, Олександру Даниловичу Пономаріву та їхньому молодшому колезі Андрію Олександровичу Савенку, що еллінізм і сьогодні живе у стінах університету і роз­кривається перед нами новими гранями.

А.М.ЧЕРДАКЛІ,

Член Спілки письменників України.

Джерело: Т.М.Чернишова «Вибрані праці».