Андрій Олександрович Білецький і румеї Надазов’я

«Ім’я Андрія Олександровича Білецького відомо не тільки в Україні, а далеко за її межами. Учений-енциклопедист, філолог з божого благословення, він залишив багату наукову спадщину в різних областях сучасного мовознавства.»

Ці слова написані в передмові до збірки наукових робіт «Мовні и концептуальні картини світу. Збірник наукових праць» («Прайм-М» Київ 2002) і присвячені 90-річчю професора, доктора філологічних наук А.О. Білецького. На конференцію, присвячену цій даті була запрошена Олімпіада Хаджинова з Маріуполя. Її доповідь увійшла до згаданого збірника, яку ми публікуємо для наших читачів.

Ім’я професора А.О. Білецького органічно ввійшло в історію післявоєнного відродження румейської культури, зокрема літератури та мови.

Для кращого усвідомлення внеску А.О. Білецького у цей розвиток коротко охарактеризуємо порівняно недавню історію румеїв. Спершу вони жили в Криму. В червні-вересні 1778 року почалося переселення християн, серед них і румеїв, з мусульманського Криму в північне Надазов’я. Незважаючи на добрі наміри переселення, воно виявилося трагічним для народу. “Мирниій хід християн” обійшовся грекам у 4655 життів. За статисткою, у м. Маріуполі та 22 грецьких селах, заснованих греками, мешкало 13740 осіб. Тут вони жили ізольовано від українського та російського народів, що мало свої позитивні й негативні наслідки. З одного боку, це гальмувало приєднання до української та російської культури, з іншого, сприяло збереженню самобутньої грецької культури та мови. У “Віснику Київського університету» за 1960 рік проф. Білецький писав: “…більшість переселенців користується в побуті різними говірками кримсько-грецької або румейської мови. Ця грецька мова значно відрізняється не лише від давньогрецької (мови Гомера, Есхіла, Софокла, Евріпіда, Аристофана, Геродота, Фукідіда, Платона, Аристотеля тощо), але й від сучасної новогрецької мови. Цікаво зазначити, що ця румейська мова, яку можна вважати продовженням народних говірок візантійської епохи, має в своїй граматиці й словнику поряд із елементами татарського та слов’янського походження своєрідні архаїзми, прослідки давніх часів”.

Довгі 150 років румейський народ не мав писемності та друкованої літератури. Розв’язати цю проблему було непросто. Усіх греків на території колишнього Радянського Союзу за ознакою мови можна поділити на понтійців, румеїв і татарофонів. Це, природньо, вимагає диференційованого підходу до вирішення мовних проблем. Однак, у 1926-1928 роках, розв’язуючи цю проблему, влада, а разом з нею представники громадськості, не врахували цих особливостей і затвердили для всіх греків вивчення новогрецької літературної мови димотики, близької до розмовної мови материкової Греції. Традиційну грецьку орфографію було замінено орфографією фонетичною. Однак для румеїв димотика була чужою мовою.

Незважаючи на десятиліття вивчення її в школах, вона так і не стала загальноприйнятою мовою серед румеїв. З цього питання професор Білецький давав таку довідку в 1973 році: “Для греків Донеччини, як і для інших носіїв грецьких говірок на території СРСР, було створено абетку на основі грецького алфавіту й опрацьовано правила правопису. Були також спроби прищепити донецьким грекам сучасну мову шляхом викладання її в навчальних закладах і через пресу та літературу. Треба сказати, що незважаючи на спорідненість новогрецької димотичної мови з румейськими говірками, які всі разом становлять певне відгалуження грецької мови, різниця між новогрецькою та кримсько-грецькою мовою настільки істотна, що між носіями цих мов не може бути мовного розуміння без попереднього ознайомлення зарубіжних греків із румейськими говірками та румеїв із сучасною димотикою Греції.”

Греки Надазов’я говорять п’ятьма діалектами, які настільки відрізняються один від одного, що іноді неможливе мовне спілкування між носіями різних діалектів. Гадаю, що всі румеї погодяться з А.О. Білецьким, який писав: “… що з суто мовознавчого погляду немає різниці між мовою й діалектом, і кожний територіальний діалект правильно розглядати як окрему мову, тому можна казати, що на сьогодні існує не одна, а кілька новогрецьких мов.”

1928 року в Надазов’ї була заснована маріупольська грецька друкарня. Газета “Колективістіс”, літературний альманах “Неотіта”, дитячий журнал “Піонерос” публікувалися румейською мовою з використанням фонетичної орфографії. Було створене літературне об’єднання, що ним керував талановитий румейский поет Георгій Костоправ. Після трагічних подій 1937 року, коли була знищена румейська інтелігенція і всі осередки культури, румеї знову втратили свою писемність.

Лише в шістдесяті роки, в роки хрущовської відлиги та відносної свободи, заявили про себе поети Антон Шапурма і Леонтій Кир’яков, що ще до війни розпочали свою літературну діяльність в об’єднанні Г. Костоправа. Трохи пізніше до них приєднався поет Григорій Данченко. Понад 10 років їхні твори друкували періодичні видання в українських та російських перекладах. Частково це пояснювалося відсутністю писемності у румеїв.

З 1952 року А.О. Білецький упродовж багатьох років керував діалектологічними та фольклорними експедиціями Київського університету ім. Шевченка в селах Надазов’я. 1958 року відбулася експедиція студентів разом з А.О. Білецьким і Т.М. Чернишовою до села Сартана. Там було зібрано найрізноманітніший фольклорний матеріал: частівки, пісні, оповідання. Багато казок було записано у відомих казкарів О.Н. Ксенофонтової та Чако Пандели. Пізніше Т.М. Чернишова у статті “Про грецький фольклор на Україні” (ж. “Народна творчість та етнографія”, 1960, №4) напише: “Казки Сартани певною мірою дають уявлення про невичерпну скарбницю грецького фольклору, який ось уже близько двохсот років існує і розвивається на південному сході України. У фольклорі греків Надазов’я до цього часу зберігаються залишки давньої культури, що колись квітла на їхній великій Батьківщині, їхні хороводні танці нагадують опис танцю у 18-ій пісні “Іліади” Гомера, в їхніх піснях чутно відгомін Візантії, для їхніх казок характерний той колорит Близького Сходу, а саме Візантії, який захоплює нас у казках Еллади”.

Під час цієї експедиції і відбулося знайомство А.О. Білецького та Т.М. Чернишової з поетами А.А. Шапурмою та Л.Н. Кир’яковим, що потім тривало довгі роки. За свідченням Л. Кир’якова, без підтримки професора А.О. Білецького, його великого авторитету в науковому світі та у видавництвах, не стали б відомими поети А. Шапурма та Л. Кир’яков, і, можливо, вся румейська література. Своєю відданістю румейському народові вони надихали поетів і додавали їм надії на краще майбутнє. А.О. Білецький і Т.М. Чернишова високо шанували талант румейських поетів, їхні зусилля зберегти рідну мову, допомагали їм, рецензували їхні книжки, писали схвальні вступні статті. Так, у своїй рекомендації секретареві Донецької організації письменників з приводу прийняття до Спілки письменників України А. Шапурми в 1970 році подружжя Білецьких писало: “Твори А. Шапурми діяльно сприяли виробленню норм літературної мови донецьких греків. Його переклади з української мови на грецьку відзначаються великою текстуальною точністю і в той же час адекватним відтворенням формальних особливостей оригіналу. Для власних творів А. Шапурми характерні простота, природність, близькість до фольклору. Оригінальні твори Шапурми користуються заслуженою популярністю у його земляків і, безперечно, гідні оприлюднення рідною мовою.” Після виходу збірки його творів під назвою «Тост», у ташкентській газеті “Неос дромос” виходить стаття А.О. Білецького “Тост за дружбу народів”, присвячена А. Шапурмі та його книжці. У статті професор зокрема пише: “Цікава сама назва книжки “Тост”. У тому ж стилі, яким написані тости Шапурми, виголошували тости на народних святах. На поетичну техніку А. Шапурми великий вплив справили народні співці Донбасу та Г. Костоправ. Однак це не можна вважати наслідуванням, оскільки А. Шапурма створив свою поетичну мову.”

В ті роки знову стала нагальною проблема румейської писемності. В її вирішенні також велика заслуга професора Білецького. Його пошуки привели до єдино правильного висновку: відмовитися від традиційної грецької писемності і сміливо перейти на знайому всім румеям російську. Застосування російської транскрипції для перевидання румейских текстів уже мало свої традиції. Відомі поети XIX ст. Леонтій Хонагбей та Дем’ян Бгадиця записували свої твори за допомогою російської абетки, доповненої двома знаками грецької абетки δ та θ. Запропонована А. Білецьким абетка була вперше застосована у виданні збірки оригінальних творів румейських поетів “Ленін живе.” До збірки була додана «Орфографія» з правилами правопису і читання румейського тексту, записаного російською абеткою. Тут потрібно підкреслити, що книжка вийшла 1973 році у видавництві Київського університету ім. Т. Шевченка за сприяння А. Білецького. Близько тридцяти років румейські літератори успішно користуються цією орфографією.

У Білецьких велике захоплення викликав поетичний талант Л. Кир’якова. Високо оцінювали вони його переклади з української, російської та давньоруської. До постійної комісії перекладу “Слова о полку Игореве” професор А. Білецький писав: «Поетичний переклад “Слова о полку Игореве” доводить, що під пером талановитого автора літературна румейська мова стала цілком придатною для популяризації серед греків України таких шедеврів світової літератури, як “Слово о полку Игореве”. У листі поетові А.О. Білецький писав: “Ми високо шануємо Ваш поетичний талант і вважаємо, що Ви не тільки здатні поетично опрацьовувати пісні та легенди рідного краю, а й перекладати будь-який великий твір світової літератури”.

Листування Л. Кир’якова з А.О. Білецьким розпочалося в 1966 році. Останній лист він одержав від професора 6 квітня 1995 року, де він пише: “Дорогий Леонтію Нестеровичу. Я захоплений Вашою енергією, працелюбством і талантом. Щиро дякую Вам за Ваші книжки (“Аріон”, “За три моря”, переклади Шевченка “Якби ви знали, паничі”, “Народне джерело”, “Тисяча перлин”). Чудове і літературне досягнення! Вітаю Вас з давно заслуженою нагородою”. І далі продовжує: “Не можу похвалитися здоров’ям (погано зі слухом та зором, а також артрит у нозі заважає ходити, завдаючи гострого болю). Але що робити у мої майже 84 роки? Я продовжую працювати за письмовим столом”.

А.О. Білецький свого часу підтримав відомого румейського поета Григорія Данченка-Меотіса. 1973 року професор писав: “Григорій Іванович Данченко вже заслужив повагу земляків. Його вірші мають ряд істотних особливостей. Коли Г. Костоправ робив перші кроки на шляху індивідуалізації поезії, то вірші Данченка і були позначені великою індивідуальністю, новими для надазовської літератури розмірами класичного вірша. Він глибоко відчуває історію свого давнього народу”.

Багато років подружжя Білецьких підтримувало зв’язки з тими, хто багато робив для відродження і розвитку культури румеїв. Так, у 1963 році Едуард Хаджинов звернувся до Білецьких з питанням, як йому вивчити грецьку мову. Ті порадили йому пожити серед греків-політемігрантів. Через кілька років він скористався їхньою порадою і поїхав до Ташкента, жив серед політемігрантів, вивчив мову. Пізніше професор А.О. Білецький допоміг Е. Хаджинову визначитися з темою дисертації “Пісенний фольклор греків Донбасу”, яку він писав під керівництвом Т.М. Чернишової.

Був добре знайомий з подружжям Білецьких і відомий маріупольський художник Лель Кузьмінков, який багато робив для румейської культури. А.О. Білецький і Т.М. Чернишова високо оцінювали ілюстрації Леля Кузьмінкова до румейського “Кобзаря”, що з’явилися 1964 року. Вони писали: “Гарне враження від “Кобзаря” посилюють ліногравюри Леля Миколайовича Кузьмінкова. Усі 9 гравюр витримані в суворому стилі, передають зміст енергійними чорно-білими контурами… Це справжнє старовинне “Чорне мистецтво”, як його називали колись.”

В Івано-Франківську жило і працювало подружжя Алеко Ахілесовича та Анни Михайлівни Діамандопуло. Це були справжні патріоти й ентузіасти грецької справи. Довгі вісім років вони працювали над укладанням румейського словника. У цій нелегкій праці їх постійно підтримували Білецькі. У березні 1976 року Алеко Ахілесович писав Е. Хаджинову: “Наша праця над укладанням словника нарешті завершена. Словник надруковано на 319 машинописних сторінках, з яких дев’ять займає “Додаток”, а решта 306 сторінок – словниковий текст. Усього близько 13,4 тисяч слів. Перший примірник я надіслав Білецькому на відгук і для клопотання про видання.”

У найбільшому грецькому селі Сартана багато років існує фольклорний ансамбль “Сартанські самоцвіти”. Його виступ по телебаченню дивилися Білецькі. І ось у листі від 12 грудня 1987 року вони пишуть керівникові ансамблю Марії Гайтан: “Ми дивилися і слухали Ваш виступ у програмі “Перлини душі народної” і, звичайно, раділи за Вас і за всіх Ваших земляків. Безперечно, вдалою була композиція виступу Вашого ансамблю, і все в цілому було добре. Копію нашого листа в редакцію українського телебачення ми додаємо. Ось текст копії листа:

“11 грудня 1987.

Шановна редакція програми “Перлини душі народної”!

Вчора (10 грудня) ввечері ми з задоволенням та приємністю побачили виступ грецького ансамблю “Сартанські самоцвіти” під керівництвом Марії Георгіївни Гайтан. У цілому передача була дуже цікавою та змістовною, за що Вам складаємо подяку. Нарешті телеглядачі та телеслухачі довідалися про до цього часу приховані скарби народної творчості однієї з національних меншин України – тих греків, які наприкінці 18 ст. переселилися з поневоленого татарами та османами Криму. Можна привітати Марію Гайтан із вдалим сполученням концертних номерів з екскурсами в етнографію донецьких греків та з виступом відомого радянського поета Л Кирьякова, члена СПУ.”