Є в Криму гора Демерджі…

Упродовж життя скільки книжок прочитано і перечитано — хороших і різних! Але ця — «Нас єднає нитка золота», щойно подарована мені автором з дарчим написом, торкнулася усіх струн мого серця. Цьому сприяло вже навіть саме видання: тверда барвиста обкладинка, вгорі синіє небо, під ним  — вервечка високих тополь. Ще нижче — зелений рай рути-м’яти, де квітують червоні маки. А може, то й тюльпани?

Отже, знайомий пейзаж рідної землі — небо, тополі, квіти. Гармонія життя!

Та нараз ту гармонію порушено. Вгорі обкладинки прізвище автора: Борис Рудой. Щось не те. Чому Рудой? Адже за українським правописом мало б бути Рудий? Зауважуємо цю явну недоречність і гортаємо сторінки далі.

Знову подив, бо у книжці зібрано все, написане автором за всі десятиріччя. І тому тут сусідять  лірика і сатира, поетичні пейзажі і присвяти, афоризми і вірші на дитячу тематику  — одне слово, змішано всі жанри.

Але дивно: читаючи далі, ти вже чомусь не помічаєш цього, бо ти вже у полоні. Уже не ти тримаєш книжку, а вона тебе не відпускає. Чим тримає? Українським словом, самобутнім, мелодійним і влучним, як постріл. Читаючи, відчуваєш його магію, ніжність і навіть пахощі. І тому це не рецензія на книжку, до речі, першу і єдину цього автора. Це — своєрідний гімн українському слову, що народжується з-під пера простого одеського вчителя.

Мимоволі згадалася моя давня знайома. Прочитавши кілька моїх начерків у «Чорноморці», вона вражено запитала:

— Откуда вы так хорошо знаете украинский язык?

Я б не здивувалася, почувши подібне запитання, скажімо, від інопланетянина. Але в Україні?!  Від українки? І тому відповім, як думаю, хоча намагатимуся делікатніше. Голубонько, згадай своє дівоче прізвище. Ткаченко? Так, чистісіньке українське. Добре, хоч пам’ятаєш. Твоєму дівочому — вже літ і літ: Ткаченками величали себе твої діди і прадіди, шануючи це прізвище і рідну мову.

Втім, це не тільки твоя вина, що мамина мова стала тобі чужою. Це загальна біда українського народу, з якого вичавлювалося все українське спершу російським царатом, під владою якого ми перебували впродовж трьох століть, потім — радянським режимом, коли перевага віддавалася  одній мові, бо так хотів, так велів наш східний сусід.

Коли після війни в Україні було видано російсько-український словник, свідомі українці називали його російсько-руським, бо туди замість українських навмисне втискували російські слова. Аякже, компартія взяла курс на створення так званого радянського народу, без національних ознак.

Так-от, якби ти, голубонько, запитала якогось  парижанина, звідки  знає французьку, він подивився б на тебе з неприхованим співчуттям, як на людину не сповна розуму.

А чому й справді Рудой, а не Рудий? Борис Павлович — сирота, дитина війни, виховувався в дитбудинку та інтернаті. І коли йому видавали документи у доросле життя,  сказали:

— Рудый? Фи, что-то сельское. Запишем просто: «Рудой».

І записали. Юний Борис змирився та так і не виправив цю не граматичну, а політичну помилку у прізвищі.

Втім, основна мета цих нотаток не доля книжки, яку на власні кошти з копійчаної вчительської зарплати видав автор.

Дяка йому за це, за його талант, за поширення і підтримку українського слова.

Головна мета начерку — в іншому. Вже чверть століття народні депутати всіх скликань товчуть воду в ступі, включаючи до свого порядку денного мовне питання. І цим тільки дратують, збурюють народ.

Ось і зараз вирують пристрасті, скажімо, у сфері обслуговування: чому ми, мовляв, повинні спілкуватися з клієнтами винятково українською? Люди й справді проти насильницької українізації, хоча, в принципі, суспільство повинно з розумінням ставитися до державної мови і вивчати її. І тому тут революційні методи не підходять. Питання делікатне і вимагає еволюційного вирішення.

Приклад із життя: молоде подружжя приймає у себе гостей. Застілля, сміх, розмови… Між дорослими — трирічний синок господарів. Звичайно ж — улюбленець. Звичайно ж, їм хочеться похвалитися ним.

— Ану, синку, якого ти нам віршика розкажеш? — це мама. І ставить його на високий стілець. Малий виструнчився і — Ньо-ньо, конячко, ти ж котись, візочку…

Їдем до бабусі, що живе в лісочку!

Загальне збудження, оплески. І батьки, і дитина щасливі. І це прекрасно, бо любов до слова, до рідної мови саме й починається з високого стільчика і малюка на ньому, з уст якого лунають дзвінкі українські слова. Зернятка впали у добрий ґрунт. З цього й починається любов до рідної мови. І тому книжки, особливо для діток, мають бути у кожному домі. Та ще коли з гарними кольоровими малюнками.

Діти залюбки запам’ятовують римовані рядки, а потім, дивись, і самі починають римувати. Як з малих літ римував думки Боря Рудой з інтернату.

Так, з дитячих років, римував і Дмитро Демерджі, етнічний грек, який став журналістом і випустив збірку поезій. А головне — завжди шукав початківців-поетів. Це було його пристрастю. Роз’їзна робота журналіста давала йому можливість шукати і знаходити. У свої під шістдесят у душі залишався хлопчиськом, невгамовним, допитливим. Етнічний грек був закоханий в українську мову. Шукав явні, чи приховані таланти, вмів пробудити їх до активної творчості. Коли знаходив щось у районній газеті, — допомагав початківцеві пробитися на шпальти обласної, у літературне об’єднання. І щоразу щиро радів успіхам своїх підопічних.

Валентину Чорну  він віднайшов у якійсь установі, де та працювала прибиральницею. Молода мама, двійко синів. Розважаючи їх, читала своїм соколятам власні вірші. Кошеня стягнуло зі столу сало — і тут уже в її голові рядки:

Ой ти, кице, ой шкіднице!
Так робити не годиться!

І незабаром в обласній газеті вийшла ціла добірка віршів для діток із зворушливими малюнками — кішечки, песики, дитячі личка… А сивочолий грек радів, мов дитина, і допитувався у колег:

— Читали добірку Валентини? Та ну! Обов’язково прочитайте, — і тішився, мовби то була добірка його власних віршів.

Потім були нові добірки Валентини, і про звичайнісіньку «технічку» заговорило все місто. Разом з письменниками вона виїздила у сільські школи області, у дитячі будинки  та садочки, і її милі віршики малеча скрізь ловила на льоту, і звучала українська мова, завойовуючи нові рубежі — не нав’язливо, без примусу, а з любов’ю і зацікавленістю. І це було найбільшою радістю грека, українця з голови до ніг.

Йому вже давно пухом земля, а я завжди згадую про нього з вдячністю, бо його великого серця вистачило й на мене — не без його активної участі там, у тодішньому Дніпропетровську, а нинішньому Дніпрі, побачили світ дві мої невеличкі книжечки.

На жаль, мені більше не вдалося зустріти в житті таких невсипущих пропагандистів українського слова, як цей дивний і завжди юний грек Дмитро Демерджі, що у перекладі означає «Коваль». Чи не на його честь Всевишній наперед створив її, ту гору Демерджі, на українському півострові?

Майя ФІДЧУНОВА.