Композитор з Приазов’я. Ялтинське коріння Івана Карабиця.

Іван Карабиць відомий перш за все чудовими музичними полотнами: хоровим концертом «Сад божественних пісен» на вірші Г.Сковороди, симфонією «П’ять пісень про Україну”, ораторії «Київські фрески», «Заклинання вогню» на вірші Б. Олійника, концертами для фортепіано з оркестром, численними інструментальними і вокальними творами, музикою для театру і кіно, популярними піснями. Іван Федорович Карабиць також увійшов в історію української культури як організатор міжнародних фестивалів «Київ-Музик-Фест», фестивалю молодих виконавців ім. В.Горовиця, що дали путівку в життя багатьом молодим виконавцям.

Іван Карабиць народився 17 січня 1945 року в смт Ялта. Ще досі в Ялті живуть родичі нашого знаменитого земляка. Ось що розповіла про ялтинське коріння Івана Карабиця його двоюрідна племінниця Ірина Іванівна Ісірова-Костаніц. Вона дбайливо зберігає спогади про свого знаменитого родича, а також історію своєї сім’ї, свого роду.

«У Івана Карабиця тісно злилися дві крові – українська і грецька. З боку його матері, Олександри Іванівни, один полюс сходить до українського коріння. Бабуся Івана Федоровича, а моя прабабуся Надя належить до роду Мармара. Жили вони в Білій Церкві під Києвом. В кінці XIX століття родина Мармара переїхала на проживання в грецьке село Ялта. Тут бабуся Надя вийшла заміж за місцевого грека Івана Миколайовича Мацука».

У цьому шлюбі народилося семеро дітей – чотири дочки – Поліксена, Марія, Ірина, Олександра і три сини – Іссідор, Антон і Федір. Дочки Надії Мармара, досягнувши повноліття, вийшли заміж і міцно влаштувалися в Ялті. Поліксена Іванівна стала дружиною Костянтина Чорного, Марія Іванівна – Григорія Шаповалова, Ірина Іванівна – Федора Ісірова. Їхні нащадки і зараз проживають в Ялті.

Доля синів склалася трагічно. У жорстокі 30-ті роки Антон і Федір, як і багато приазовських греків, потрапили під репресії. У лютому 1938 р. Мацука Антон Іванович, 1896 р.н. і Мацука Федір Іванович, 1898 р.н. були розстріляні. Про це є відомості в “Книзі пам’яті греків України”. Іссідор брав участь у Другій світовій війні, отримав важкі каліцтва, був сильно обпалений. Він був представлений до звання Героя Радянського Союзу, але через національну приналежність не отримав його. Ось як пише про це в своїх спогадах в книзі «Vivere memento (Пам’ятай про життя). Статті и спогади про Івана Карабиця” дружина композитора Маріанна Давидівна Копиця:

«Іван не раз згадував свою бабусю Надію, що так і не дочекалася старших синів зі сталінських і фашистських концтаборів, але до кінця життя, поклавши на коліна натруджені руки, виглядала і кликала їх, сидячи на порозі хати. Упродовж довгого часу  острах визнати своє греко–еллінське походження не полишав сім’ю  Карабиців».

Бабуся Надя дожила до похилого віку і померла у 1959 р. Вона похована в Ялті. До сих пір збереглася її могила, за якою доглядає правнучка Ірина Ісірова-Костаніц.

А наймолодша, Олександра Іванівна, вийшла заміж теж за ялтинського грека Федора Васильовича Карабиця. Їй і було призначено стати матір’ю видатного українського композитора Івана Федоровича Карабиця. Олександра Іванівна народилася 7 липня 1915 р. Вона єдина з усіх дітей Надії Іванівни отримала освіту і стала вчителем. За спогадами старожилів, до від’їзду з Ялти Олександра Іванівна працювала вчителем молодших класів в Ялтинській восьмирічній школі (колишня земська), в приміщенні якої зараз розташована спортивна школа.

У Олександри Іванівни і Федора Васильовича Карабиця народилося троє дітей: дочка Віліума (Віля, так називали її будинку) від 1937 р.н. і сини Василь 1940 р.н. і Іван 1945 р.н. Зовсім молодою, після пологів, вмирає дочка Віля. І на руках у Олександри Іванівни залишається внучка Оленка, якій вона замінила матір, виростила і виховала. Іван Федорович дуже близько брав до серця всі прикрощі та біди своїх рідних і завжди надавав їм допомогу і підтримку.

«Не багато можна зустріти в житті людей з таким гострим , навіть болісним почуттям обов’язку до своїх рідних, близьких (і далеких теж). Рання втрата старшої сестри, невдовзі – батька, біль за долю маленької племінниці поселили в душі тривогу за матір. Олійниківській цикл про матір особливо співзвучним акордом лягав на душу, хоч якось підтримуючи невгасимий біль за неї, усю сім’ю, що нестримно вимирала. «Бідна мама – вона поховала всіх своїх дітей»,- скаже він за десять днів до своєї смерті».  (Зі спогадів М.Д.Копіци)

Між сином і матір’ю існував глибокий духовний зв’язок. Збереглося листування Івана Федоровича Карабиця з матір’ю, Олександрою Іванівною, яка свідчить про щиру синівську і материнську любові і прихильність цих двох рідних людей. Незабаром після народження сина Івана сім’я Карабиця виїжджає з Ялти на нове місце проживання в місто Дзержинськ Донецької області. Батько Федір Васильович працює шахтарем, Олександра Іванівна – учителем в школі. Тут, у Дзержинську, початок творчої та професійної кар’єри Івана Карабиця.

Він стає учнем міської музичної школи. Потрібно сказати, що свій талант до музики Іван Федорович успадкував по лінії матері. Згідно з розповіддю племінниці композитора Ірини Іванівни Ісіровой-Костаніц, всі в їхньому роду володіли прекрасними голосами і музичним слухом. Вона згадує про те, як приїжджала до неї в гості до Маріуполя її бабуся Ірина Іванівна. Навесні і влітку вікна квартири були відкриті і, коли бабуся починала співати українські та грецькі пісні, під вікнами збиралися мешканці будинку і заслуховувалися її співом. Добре співала і мати Івана Федоровича – Олександра Іванівна.

Але, навіть виїхавши за межі Ялти, Карабиці не втрачають зв’язку зі своєю малою батьківщиною і щорічно відвідують її. Цю любов до рідної землі вони передали і своєму синові Івану. У 60-ті – 70-ті р Іван Федорович щорічно приїжджає погостювати в Ялту. Відвідуючи Ялту, Карабиці завжди зупинялися в будинку сестри Олександри Іванівни – Ірини Іванівни Ісіровой. Тут вони завжди знаходили теплий і доброзичливий прийом. Варто сказати кілька слів про саму Ірині Іванівну. Це була особистість неординарна. Красива, струнка жінка, вона володіла неабияким характером. Під час війни загинув її чоловік Федір і всі турботи про сім’ю, виховання дітей у важкі воєнні та повоєнні роки лягли на плечі Ірини Іванівни. Вона користувалася в родині і серед родичів незаперечним авторитетом. До її думки прислухалися, і навіть свекор і свекруха визнавали її чільне місце, що зовсім не характерно для традиційної грецької сім’ї того часу. У сімейному архіві Ірини Іванівни Ісіровой- Костаніц зберігається фото зовсім юного Івана Карабиця за фортепіано, подароване ним своїй улюбленій тітці Ірини. На звороті фото напис:

«Дорогим т.Ире, Ване, Антону, Варе, Ирочке от племянника Вани Карабиц, когда мне было 13 лет и 6 месяцев. г.Дзержинск».

Згадуючи приїзди Івана Федоровича Карабиця в Ялту, його двоюрідна племінниця Ірина Іванівна Ісірова-Костаніц (повна тезка своєї бабусі) розповідає, що вже тоді, в молоді роки, підтягнутий, завжди дуже акуратний, він виділявся на загальному фоні. І що ще звертало на себе увагу, але не знаходило визначення в дитячому сприйнятті, – це духовна витонченість Івана Карабиця, що виявлялася в його зовнішньому вигляді.

Народна мудрість говорить: «Де є коріння, там буде і крона». Коріння видатного українського композитора XX століття Івана Карабиця знаходяться в нашому приазовському краї. З молоком матері увібрав він в себе любов до рідної землі, до духовної культури двох народів – українського і грецького. Дуже точно про це сказала в своїх спогадах  М.Д.Копіца, дружина композитора:

«Зараз важко сказати, українські чи грецькі це генетичні властивості, але саме від предків роду свого успадкував Іван такі риси, як працьовитість і толерантність, доброту і милосердя, глибоку, часом вулканічно-вибухову емоційність, що уживалася з сентиментально-елегійними її проявами. Впевнена в іншому – коріневе відчуття патріотизму, не коньюнктурно-галасливого, а внутрішньо-глибинного, було притаманне Іванові до кінця життя».

Марія ТЕРЕНТЬОВА,

смт Ялта.