Роман кіпрської письменниці Констандії Сотиріу під назвою «Гіркий край» у перекладі Андрія Савенка

У лютому побачить світ книга Констандії Сотиріу «Гіркий край» (ВИДАВНИЦТВО АНЕТТИ АНТОНЕНКО). Переклад з грец. А. Савенка.

“Оповідки й перекази із «солодкої, мов мед, країни, із краю гіркого, мов полин». Так, «немає кінця-краю в них», бо в людства ще безліч історій про війну та горе, яке вона спричинила. Констандія Сотиріу – кіпрська письменниця, яка прагне осмислити громадянський конфлікт між турками та греками, що призвів до численних смертей і скалічених доль. Нагадаємо, у 1960 році Кіпр отримав незалежність від Великої Британії, гарантами якої також стали Греція й Туреччина.

Відтоді збройні угрупування двох найбільших спільнот – грецької та турецької – протягом десятиріччя вели міжусобну боротьбу. Кіпр розколовся на дві частини. Про те, як це відбувалося, Сотиріу й пише у своїх творах. Словами звичайних жінок, туркень і грекинь, які проводжали на службу синів, щоби потім ніколи їх не побачити, прали криваві речі чоловіків, живучі зі знанням про їхні страшні гріхи… До видання українською увійшли три твори, що важко піддаються жанровому визначенню. Життєпис, полілог, притча – зливаючись в одне голосіння, вони нагадують про ще один злочин людей проти цінності життя інших.”

На своїй сторінці у Фейсбуці відомий перекладач А.Савенко написав:

“Ця книга про любов, про насильство, про несправедливість, про пошуки справедливості, про віру, про ненависть, про безсилля, про незламність, про зраду, про відданість, про нерозуміння, про небажання розуміти, про пошук розуміння. Вона про смерть, з якої пробивається життя. Вона про жінок: які мають обирати, які мають миритися з вибором інших, які протестують проти того, що вирішили інші, роти яких наповнюють чужими словами, в яких неможливо відібрати мову, які чекають і чекатимуть, які вірять та зневірюються, які хоронять своїх та чужих мерців, які самотужки ростять дітей, які все віддають дітям, своїм та чужим, які не мають чого дітям віддати

…
«— Народити спершу.
— Потім годувати грудьми.
— Пестити.
— Цілувати.
— Пеленати.
— Колисати.
— І мріяти.
— Шоб ти вдався добрим.
— Шоб ти вдався розумним.
— Шоб ти хорошою людиною був.
— Народжуй його.
— Давай йому груди.
— Не відривай від серця.
— Цілуй.
— Мрій.
— Шоб удався добрим.
— Шоб удався розумним.
— Шоб хорошою людиною був.
— Тепер, коли можеш.
— Тепер, коли можливості вже нема…»
Цієї ночі одна з них має померти, піти , залишивши своїх мертвих, яких вона так і не змогла поховати. Є ті, хто буде з нею до останнього подиху, подруги і просто сусідки, вони всі будуть поруч з нею, можливо, через давній інстинкт гуртуватися і не лишати сам на сам із собою одну з них в той час, коли в світі залишилися лише вона та її смерть. Вони були сусідками, а стали тими, хто проливає над могилою вино, χοηφόροι, так колись їх назвав Есхіл. Вони були звичайними жінками, але зараз вони – хор, і цей хор каже: є один острів, νήσος τις έστιν, який захотіли поділити, який розітнули по живому, встромили в нього ніж, і тепер, коли зриваєш оливку, з гілки біжить кров, коли зриваєш лимон, гілка кривавить, коли віє вітер, чуєш, як мертві запитують “за що?”, коли калатає дзвін, живі запитують “навіщо?”, коли сідає за обрій сонце, ніч запитує “у чому ваша справедливість?” Еринії не прийдуть, поборниці Правди, і Евменіди не прийдуть, поборниці Справедливості. Вони вже на сцені і їхній хор запитує: – Чому?
Де п’ять річок води несуть, стоять бори соснові,
жили там діви юні втрьох, прекрасні, тонкоброві.
Всі першу кличуть Адору, а другу – Адоруса,
а третю, найгарнішу з них, прозвали Родафнуса.
Коли вони прийшли у світ – скрізь розпускались квіти,
й у ніжні пахощі весна взялася їх сповити.
Мов ружа красна Адору, лілея – Адоруса,
але цілунок короля дістала Родафнуса.
Десь грім гримить, десь градом б’є, десь вітром з ніг збиває,
десь розбратом і смутою Господь людей карає… “
Замовити книгу можна за покликанням: https://anetta-publishers.com/books/143
Джерело