Іван Васильович Попандопуло – чарівник із Москалівки
Його знав і поважав весь довоєнний Харків. І нині, через більш ніж 70 років після його загибелі, у багатьох сім’ях живе вдячна пам’ять про вченого і лікаря, чий світлий розум і добре серце допомогли прийти в цей світ тисячам нових людей, знайти здоров’я і радість материнства багатьом українським жінкам. З благоговінням вимовляли його ім’я селянки Сумщини, Полтавщини, Донеччини, Луганщини та, звичайно, Харківщини, яка стала його малою батьківщиною, по праву вважаючи своїм рятівником.
Він багато встиг зробити для людей. Але ще більше міг би здійснити, якщо б його життя на 57-му році не перервала в розстрільних підвалах Харківського Управління НКВС куля ката …
Ті, хто добре знав Івана Васильовича Попандопуло, працював разом з ним, стверджували: цей стриманий, небагатослівний грек з високим чолом і променистими сірими очима, що володіє вражаючою працездатністю, жив настільки насичено і цілеспрямовано, на одному диханні, немов передчував, як мало часу відпущено йому Долею …
Син селянина, Іван Попандопуло народився 12 листопада 1882 р. в станиці Астагаєвськой Краснодарського краю. Закінчивши церковно-приходську школу, а потім гімназію, обдарований юнак відправився до Харкова, щоб стати лікарем. Коштів на навчання у студента медичного факультету Імператорського університету не вистачало, і він, маючи гарний баритон, за протекцією свого вчителя професора П. Х. Хажінського, заробляв півчим в університетській церкві, бігав по масажам.
У 1909 р. Іван Васильович з відзнакою закінчив повний курс навчання і був залишений при університетській акушерській клініці. Тут він пройшов шлях від лікаря-екстерну, позаштатного ординатора до старшого асистента. Наукова робота поглинала весь його час. Однак, будучи вже одруженим, молодий чоловік кілька років поспіль підробляв нічними чергуваннями на станції швидкої допомоги, за що згодом отримав письмову подяку від самого її головлікаря І.Оболенського.
… Подальші події круто змінили все навколо: вихор Жовтня 1917 увірвався і в провінційний Харків. Революцію молодий вчений прийняв з радістю. У громадянську війну, один з небагатьох університетських медиків, він відправився добровольцем на фронт. «Це моя влада, – сказав дружині напередодні від’їзду. – Кому ж, як не мені, її захищати?! » Більше двох років лікар Попандопуло перебував у діючій Червоній Армії. У третій Латиській дивізії він був тоді єдиним хірургом, що повертає до життя поранених бійців. У 1920 р. доктор отримав важку контузію, яка не давала йому можливості продовжувати військову службу. За викликом Губздрава він повернувся до Харкова. На милицях …
Минуло кілька місяців, перш ніж відновилося, хоча і частково, здоров’я.
Недавньому фронтовику доручили дуже відповідальну справу – організувати в місті пологову лікарню. Він погодився, довго не роздумуючи. «А як же хірургія?» – запитала, дізнавшись про його рішення, дружина, Юлія Миколаївна. Хто-хто, а вона-то знала: її чоловік – хірург від Бога … «Ні! – відповів він, побачив на війні стільки крові і смертей. – Хірургія не для мене. Хочу давати людям життя!»
… То був неймовірно важкий час. Заводи і фабрики лежали в руїнах. Занепали міста. У стані повного занепаду знаходився транспорт. Страшним голодом обернулася для людей остання посуха. Хвилями прокотилися по Харківщині епідемії холери, висипного тифу. Смертність по губернії значно перевищувала народжуваність. Але доктора Попандопуло ніякі труднощі не лякали. Старожилам Москалівки запам’ятався кульгавий широкоплечий чоловік у військовій шинелі і з маузером на боці, який обходив вулицю за вулицею в пошуках приміщення для майбутньої лікарні. А незабаром на власні кошти вже відселяв мешканців з вподобаної будівлі, звертався до місцевих жителів з проханням допомогти побілити кімнати, вимити вікна і підлогу. Поруч, не покладаючи рук, трудилася вся сім’я головлікаря: його дружина, брат Георгій зі своїм товаришем-студентом, сестра Афіна. Рідні несли з дому постільну білизну і посуд, а сам Іван Васильович мотався по лікувальним установам, відшукуючи необхідний медичний інструментарій, медикаменти, меблі …
І, нарешті, 8 березня 1921 року серед розрухи і голоду, коли, здавалося, ні про яке творення і думати не доводилося, в одному з найбідніших районів Харкова, на Москалівці, в будинку № 7 по Сірохінській (пізніше – вулиця Черепанових) була відкрита перша за радянської влади 47-я, згодом 15-я, пологова та гінекологічна лікарня. Відкрилася при повній відсутності коштів, ціною величезної напруги сил її головлікаря.
… Лікарень простий народ тоді не знав і навіть боявся. 98% пологів в царській Росії, – підкреслював в одній зі своїх наукових праць Попандопуло, проходили без будь-якої медичної допомоги, при повному пануванні бабок-повитух. Звідси величезна смертність серед породіль, маса післяпологових ускладнень.
… Настав час дати всьому цьому бій. Його час! І головлікар з натхненням береться за справу. У ті роки його часто можна було зустріти під час робочої перерви на заводі «Світло шахтаря» та інших підприємствах міста. Він розмовляв з молодими робітницями про важливість особистої гігієни, необхідності регулярних обстежень у лікарів, про неприпустимість абортів, виступав у харківській пресі.
Час його був розрахований буквально по хвилинах, але встигав доктор неймовірно багато, крім роботи в своїй лікарні, консультуючи маленьких пацієнтів «Краплі молока», хворих першої поліклініки товариства «Допомога» і колишніх політкаторжан, активно беручи участь у діяльності комісії Наркомосу щодо заразних хвороб, вирішуючи багато важливих питань як беззмінний член наукової ради Охматдиту.
Незабаром «попандопулівська» лікарня, як з любов’ю назвав її народ, стала кращим профільним медичним закладом для обслуговування робітниць – ударниць важкої промисловості. Збулася мрія вченого: вперше в історії країни жінки-трудівниці отримали можливість народжувати в умовах, які відповідали вимогам науки.
Цікавлячись передовими досягненнями світової медицини, Іван Васильович впроваджує багато з них в повсякденну практику. У цей час вченого особливо займає питання знеболювання пологів. Глибоко вивчивши його, починаючи від Гіппократа, він тісно співпрацює з провідними фахівцями, зокрема, з професором-психотерапевтом К. І. Платоновим. Розуміючи величезну перевагу цього методу, І. В. Попандопуло вважав, що за ним майбутнє.
У 1925 р. вчений звертається до нової в той час галузі медицини – жіночої урологи і її особливо актуального питання – лікування свищів сечостатевої сфери. Цією важкою недугою страждали найчастіше селянки, після важких пологів надривалися на полях і не отримували кваліфікованої акушерської допомоги. Операції по існуючим у той час методикам бажаного результату не давали, і пацієнтки практично ставали інвалідами.
У цей період доктор Попандопуло успішно поєднує діяльність головного лікаря свого лікувального закладу з роботою завідувача гінекологічним відділенням 9-ї лікарні на Холодній горі, отримавши повну підтримку її керівника професора Мещанінова. Незабаром лікарня стає базою щодо викорінення свищів.
«Мисливців до операцій, за розробку яких взявся тоді Іван Васильович, було мало, – згадував через багато років академік, заслужений діяч науки І. І. Грищенко, який добре знав ученого. – Вони вважалися досить складними, копіткими, що вимагають значного часу і великих зусиль, а закінчувалися найчастіше невдало».
Тільки така людина, як І. В. Попандопуло, відданий своїй справі, безкорисливий лікар, справжній гуманіст, міг взятися за це …
Десять років наполегливої праці, наукового пошуку … Не прагнучи до щохвилинному результату, вчений скрупульозно, до дрібниць, відпрацьовує кожен етап операції і, нарешті, домагається стовідсоткового виліковування!
Здоров’я повернуто десяткам, потім вже сотням жінок. Про це – нехитрі, сповнені глибокої вдячності листи колишніх пацієнток та їхніх чоловіків, які професор зберігав все своє життя. Ці пожовклі від часу листочки паперу і сьогодні, через багато десятків років, чіпають серце щирістю почуттів.
… У травні 1932 р. доктору І. В. Попандопуло була присвоєна кваліфікація доцента, а через кілька місяців, по сукупності робіт, – звання професора. Новий оперативний метод лікування свищів, розроблений вченим, викликав у медичному світі величезний інтерес. Головлікаря 15-ї лікарні запросили в Харківський інститут удосконалення лікарів для читання лекцій з жіночої урології. Однак не менш ніж лекції, розбурхували уми колег його доповіді в профільній секції Харківського наукового медичного товариства, на всесоюзних і всеукраїнських з’їздах акушерів-гінекологів, незмінним учасником яких був Іван Васильович.
У 1935 р. професор І. В.Попандопуло разом з колективом лікарні організував у с. Гаврилівка Харківського району першу в Україні хату-родилку, яка стане зразком медичного обслуговування породіль і новонароджених. Після 15-ї вона стала другим дітищем ученого: Іван Васильович вкладав у неї душу … Втім, так було у всьому, за що він брався. І коли разом з іншими провідними фахівцями виїжджав в райцентри області, щоб поділитися досвідом з сільськими лікарями, і коли за допомогою міськздраву відкривав при лікарні курси підвищення кваліфікації акушерів. Завдяки цьому колектив поповнився тоді новими кадрами. А молодь головлікар любив і терпляче навчав.
… В напруженій роботі, у всепоглинаючому науковому пошуку летіли роки. Вже ставав історією повний тривог і сум’яття 1937-й. Але в ніч на 30 грудня за професором прийшли люди з НКВС. Вчинили обшук, на очах у жмути розірвали головну працю його життя – роботу про свищів: вранці її треба було нести у видавництво …
У чому ж звинуватили видатного вченого, автора понад 40 наукових праць? «Контрреволюційна діяльність на користь Греції», – говорилось у постанові про арешт. А далі за всяку провину києм у слідства йшло в рядок: і те, що в 20-і роки сестри професора виїхали з СРСР до Греції, на батьківщину своїх чоловіків, і навіть те, що сам він кілька разів на запрошення відвідував італійське посольство в Харкові для консультацій дружин дипломатів.
… П’ять днів під тортурами – і доля вченого була вирішена. 4 січня 1938 без суду і слідства військова прокуратура зготувала свій абсурдний вирок: «За зв’язок з грецькими націоналістами і спільне проведення контрреволюційної роботи … розстріляти». Його привели у виконання 15 лютого 1938 року.
Але тоді цієї страшної правди не знали ні мати, ні дружина, ні сестра професора. Оббиваючи пороги високих кабінетів, вони ще вірили відповідям, які їм давали: «Десять років без права листування»! Вірили і сподівалися всупереч усьому. Три жінки з родини Попандопуло з гідністю несли свій хрест. Ніхто не бачив на їхніх обличчях розгубленості і сліз. Навіть коли досвідченої операційної сестри Юлії Миколаївні облздрав відмовив у працевлаштуванні, а сестру вченого звільнили з проектного інституту «за скороченням штатів». І зовсім дрібниця: пара медиків, знайомих сім’ї, перестала впізнавати їх на вулиці …
Зате Москалівка, мила їх серцям Москалівка, була з ними, як завжди, привітна й добра. Підтримали і вірні друзі. Не побоюючись «наслідків», направив в органи НКВС блискучу характеристику на Івана Васильовича його колега і товариш О. І. Мещанінов. Без тіні сумніву прийняла на роботу в свою лікарню дружину опального вченого професор Є. Г. Щербина. Це були вчинки гідних людей.
… У 1957 р. дружину (а вірніше, вдову) І.В.Попандопуло викликали в обласне Управління МДБ, де їй вручили довідку про посмертну реабілітацію чоловіка. У документі значилося, що справу по звинуваченню професора переглянуто Військовою Колегією Верховного Суду СРСР, а постанову від 4 лютого 1938 скасовано за відсутністю складу злочину.
Але до справжньої реабілітації було ще далеко. Лише в 1977 р. у харківській пресі з’явилися перші публікації про незаконно репресованого вченого. Це стало поштовхом … Вже у 1981 р. за ініціативою медичної громадськості на будівлі «попандопулівської» лікарні було урочисто відкрито меморіальну дошку на честь її першого головлікаря. Тоді ж відбулася і приурочена до цієї події науково-практична конференція, організована міським відділом охорони здоров’я та Харківським науковим медичним товариством. Поповнився документами, фотографіями, особистими речами професора музей історії Харківського національного медичного університету – їх передала в дар вузу його сестра. Нині в музеї, який по праву носить звання зразкового, діє постійна експозиція, присвячена науковій та громадській діяльності І. В. Попандопуло. А в 2008 р., до 70-річчя з дня його загибелі, музей спільно з кафедрою акушерства і гінекології організували для студентів вечір пам’яті вченого.
… Є вища справедливість в тому, що створене його талантом і працею – всупереч злу і беззаконню – не кануло в безвість. Наукова спадщина Івана Васильовича Попандопуло стає надбанням нових поколінь медиків, які опановують обрану спеціальність за підручниками В. Петровського та А. Петченко, де є посилання і на його праці. Через більш ніж сім десятиліть великий трудівник і гуманіст, чарівник з харківською Москалівки повертається до людей, заради щастя яких він жив і працював.
І.Ю.Кузьміна,
В.П.Лебедева,
м.Харків.